51. Я стараюся,бать

Віра сиділа коло Хостера на підлозі спиною до спини. Вона відчувала як було напружене його тіло, коли він розповідав про своє минуле. Як його плечі опускалися і підіймалися. Хуліган часто зітхав, перед тим як продовжити розповідати. Дівчина відчувала його біль, його сором, його безпорадність, його страх. Вона мовчки слухала і плакала. Їй було невимовно жаль Хостера, але вона не проронила ні слова співчуття. Десь підсвідомо Віра розуміла - це лиш роздратує хулігана. 

— Я розповів тобі правду, Крихітко. Дав у руки зброю, і якщо ти, з якихось причин, захочеш знищити мене, тобі достатньо буде повідати цю правду моїм ворогам. 

— Хто ще знає? 

— Ніхто, крім Шурупа та мого дільничного Сидоренка. Батько розповів йому, бо не хотів, щоб це притягували до справи. Він не хотів, щоб хтось знав про це…він хотів захистити мене. Він взяв з мене присягу мовчати та поніс на собі не заслужене покарання! І якщо хтось колись про це дізнається, то жертва мого батька буде даремною. 

Віра обернулася до свого хлопця. Голова Хостера була опущена. Очі пильно дивилися кудись у підлогу. Погляд був пустим та повним відчаю. В його очах була провина…

— Поглянь на мене, Хостере, — попросила Віра ніжно.

Хлопець лиш на секунду підняв обличчя, але потім знову відвернувся. 

— Я не можу дивитися тобі в очі, крихітко. Я згораю від сорому…– щиро зізнався.

— Ти ні в чому не винен, чуєш? 

— Ні! Я винен! Винен!! Я винен, бо сприймав турботу дядька за прояв любові!

— Ти був малим!! Як ти міг знати, що було у цього збоченця в голові! — заперечила Віра. 

— Це було лише раз, бо я не чекав цього. Мені не було куди тікати, він замкнув двері. Я просто…просто…

Хостер витримав паузу і кілька разів заскиглив. 

— Та я сказав собі після того випадку, що він більше ніколи не зробить таке зі мною. Нехай я краще здохну, але не дамся йому! Той випадок навчив мене, що треба вчитися стояти за себе. І хоч мої суперники завжди були сильніші за мене, проте відчуття жертви й те, як нею бути, давало мені таку жагу..крихітко, що більше ніхто не міг мене перемогти. 

— Ти дуже сильний, Хостере. Я тебе за це обожнюю, — намагалася якось підтримати хулігана Віра.

— Я все думаю про те…що якби я не розповів батькові про це…він би не вбив його і мій тато був би на волі. Це я винен, що так склалося….це я в усьому винен….З того часу, я вирішив, що всі свої проблеми я буду вирішувати сам! 

— Тепер у тебе є я. Ти не сам…

— Так…тепер у мене є ти. І мені треба..треба стати ще сильнішим, щоб захищати тебе, щоб…не дати тебе нікому ображати.

Слава Хостера були мінливими. Він був хистким як місток над річкою. Кількаденне пияцтво далося в знаки і його язик заплітався. Хуліган, то плакав, то сміявся. Це давало Вірі можливість не приховувати своїх емоцій і вона тихцем плакала по-справжньому. 

Вірин телефон задзвонив. Це був батько. Вона не стала підносити й лиш мовчки закотила очі, і увімкнула беззвучний режим. Але телефон дзвонив знову і знову. Тоді їй прилетіло смс: 

“Якщо не візьмеш слухавку, то я приїду з нарядом поліції!” 

— Господи, тату, ну що ж з тобою зробити? – важко зітхнула Віра.

Хостер ще щось белькотів собі під носа, допоки геть не завалився на підлогу і заснув. Віра ж все-таки відповіла на двадцятий дзвінок батька. 

— Нарешті!! Простіше у царство небесне додзвонитися!! — почулося у слухавці, — Вірочко, дитиночко, ти де? У цього Хостера? – додав батько більш стримано. 

— Так…і я…

— І я зараз приїду і заберу тебе додому! Ти взагалі бачила годину?? 

— Тату, я не поїду додому. Я не залишу його тут самого…

— Що значить не поїду додому?! Він що п'ятирічка, і боїться сам вдома залишатися? Це не обговорюється!! Я вже їду…мене Мішель зараз привезе! Крапка. Матінко рідна і трафило ж саме мою дитину!!!

— Але…— зібралася обуритися Віра, проте батько вже поклав слухавку. 

Важко зітхнувши Віра знову підійшла до сплячого Хостера. Той мирно хропів на підлозі. Дівчина обережно торкнулася його вилиць, а затим взяла за руку. Пальці хулігана були холодними. 

— Навряд чи я зможу перетягнути тебе до ліжка, Хостере, але я зараз пошукаю для тебе ковдру. 

Віра пішла в кімнати та принесла звідти покривало. Тоді ніжно накрила ним хлопця. Той всміхнувся собі під носа. За двадцять хвилин вона навела трохи лад в кухні. І якраз вчасно, бо почула як у вхідні двері постукали.

— Вір? Вірочко..ти тут? — почувся голос Степана. 

— Тут.

Віра вийшла до батька в коридор, щоб той не кричав і не збудив Хостера, та здається було вже запізно. Бо хуліган зарухався і сонно відкрив очі. Ймовірно він намагався пригадати де він є. 

— Збирайся, ходімо, — закомандував Морозний, хапаючи доньку за лікоть, — Давай, Мішель чекає в машині! 

Чоловік з огидою глянув на тіло, що лежало на підлозі у кухні. Ну, а Хостер, швидше за все, вже втямив хто він і де, але точно не втямив, що тут робить Вірин батько. 

— Я нікуди не піду! — висмикнула Віра свою руку, — Я хочу…залишитися з ним, — додала, підійшовши до Хостера. 

— О…татусик з'явився. Ще один! Скільки ж у мене татусиків, — розсміявся хуліган, намагаючись стати, — Хоч греблю греби, але…— демонстративно здійняв палець до гори Хостер, — Ви…вас..треба поважати. То так Мішель наказав…

Степан як отетерілий стояв посеред кухні, і глипав то на Віру, то на хулігана. 

— Він що це п'яний?? — з презирством зупинився поглядом на “синочка” Морозний. 

— Ну трохи…— винно всміхнулася Віра, — Тому я не можу залишити його у такому стані! Я залишуся з ним…тут…

— Це не обговорюється!! — роздратувався Степан, — Що йому зробиться, — кривився чоловік, спостерігаючи за спробами Хостера простягнути йому руку для привітання. Але рука хлопця не могла знайти прямої траєкторії й виляла, то вправо то вліво, як морська хвиля, — Він проспиться і прийде до тями!! А тобі не має що тут робити!! — ляснув Морозний Хостера по долоні й той нарешті прибрав руку.