50. Не можна бути жертвою

По правді, Степан Морозний не горів бажанням слухати довгі історії. Але на останню фразу дільничного лише кивнув.

— Ймовірно, ви знаєте, що батько Хостера у в’язниці? — обережно запитав Сидоренко.

— Знаю, — процідив крізь зуби Степан.

— Він убив людину. Це беззаперечний факт. На жаль… Це був його рідний брат.

— Чув… що він бив малого.

— Правда. Хостеру добряче перепадало. Але не лише від того дядька. Його батько теж “виховував”… ременем.

Серце Морозного боляче стиснулося. Він знову пригадав себе малого. Пригадав, як ревів за парканом, коли тіло пекло після “виховання”. Як жагуче, злісно ненавидів батька. І як у ті моменти мріяв лише про одне — вбити. Вбити рідного тирана.

Сидоренко продовжив, ніби не помічаючи, що Морозний уже давно не просто слухає — він проживає цю історію разом із власними спогадами.

— Та малий завжди любив батька, і в принципі, я не можу сказати, що Роман поганий мужик. Може як батя не найкращий. Але він завжди був трохи жорстким, зі своїм баченням та переконанням. Одним словом до Хостера він був суворим, але він любить сина. Це факт. Він тоді ж і поїхав на заробітки, щоб коли малий закінчить школу мати гроші на універ. Він хотів, щоб Хостер виріс гарним хлопцем, а не вуличним хуліганом. 

— Що ж пішло не так? 

Сидоренко криво усміхнувся і знову дістав зі своєї шухляди напій по міцніше. Хильнув трохи і продовжив. 

— Ігор, ну дядько Хостера, ставився до нього добре. Мені здавалося, що він навіть любить цього пацана більше ніж рідний тато. Але то була лише ілюзія. 

— Я не розумію, до чого ви хилите, лейтенанте…— прошепотів Степан, і відчув як до горла підійшов нудотний ком. Неприємна нудота, яка буває від передчуття страху чи безпорадності.

— Та невже? — Сидоренко усміхнувся вже не так хитро, як гірко. — А мені здається… ви здогадуєтеся.

Степан відчув, як за грудиною запекло з новою силою. До такої правди він не був готовий.

— Його дядько… виявився збоченцем, — вимовив Сидоренко тихо, ніби це слово важило тонну. — І… зробив із хлопчиком те, що роблять такі виродки. 

Степан сидів мовчки закривши долонями рота. Розтирав то підборіддя, то груди. 

Сидоренко продовжив:

—Та малий був упертий. Ви ж бачите, який у нього характер. Він почав тікати від дядька. Ігор… відповідно… почав його лупцювати. Сильно. Через це в Хостера тепер поганий зір. Не знаю чи ви помічали…

Степан повільно похитав головою.

— Не помічав…

— Атож, малий адаптувався до всього, і ніколи і нікому не показує свої слабкості. А знаєте чому? 

— Здогадуюся…

— Угу. Коли батько повернувся, то малий все йому розказав. Він шукав захисту. Він просто хотів, щоб батько заступився за нього. Забрав назад. Але Роман…ох, він людина принципу. Таке пробачити тій паскуді він не зміг, тож одного дня прийшов і відрубав Ігору усе там з кінцями, а потім зарізав. Він суворо наказав малому не розповідати про зґвалтування. Він заборонив йому бути жертвою. 

“Заборонив йому бути жертвою!” — пронесло дзвоном у голові Степана.

— Якби у суді були відомі ці факти, то Роману ймовірно не дали аж тринадцять років. Але він не хотів, щоб хтось знав, що сталося з його сином. Він смиренно прийняв на себе клеймо холоднокровної вбивці, а не месника, який захищав свого сина. Він просто хотів захисти свого Хостера. Він відчував перед сином провину…

— Ну а Хостер відчував провину перед батьком…– здогадався Степан.

— О так. Малий все життя мучиться від почуття провини. Він думає, що якби змовчав, якби не розказав, то все могло б бути по іншому. Батько був би на волі…і все б..якось було…його це мучить…я знаю….

Сидоренко замовк. Потім додав уже тихіше:

— Зрозумійте, Степане… Хостер такий не тому, що йому подобається бути хуліганом. Він такий, бо інакше не виживе. Вулиця не місце для слабких. Там не можна бути жертвою. Бо тебе з’їдять.

Степан помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

— Я знаю. То хто ви для нього? Хто ви для батька Хостера?

— Роман був моїм найкращим другом ще з університету, — відповів Сидоренко. — Він хотів, щоб я взяв опіку над малим. Тому й розповів правду. Але…

Лейтенант ковтнув і відвів погляд.

— Я не зміг. У мене своя сім’я. Дружина була проти. У мене донька… всього на кілька років молодша за Хостера. Вона боялася, що Ліза в нього закохається. Хостер красивий, харизматичний, але…

— Але не для вашої доньки, — глянув Степан з-під лоба.

Сидоренко сумно всміхнувся.

— Я завжди захищав Хостера як міг. Почуваюся винним перед другом, але…

— Але чужі діти нікому не потрібні, — похитав Морозний головою. — Тим паче такі. Проблемні. Травмовані. Краще викинути їх на вулицю… або на смітник.

— Хлопець дорогий мені, — щиро сказав Сидоренко. — Але я не можу бути для нього батьком.

Степан відчув, як у ньому знову підіймається злість. Вона була не про Хостера. Вона була про несправедливість.

— Я розумію, що ви робите, пане лейтенанте, — сказав він різко. — Ви хочете перекинути на мене те, з чим самі не впоралися. Але я не добрий самарянин. Я… я теж люблю свою доньку. Чи ви забули?!

Сидоренко не образився. Лише дивився на нього рівно.

— Ви можете любити значно більше, ніж я, пане Степане Морозний, — мовив він. — Здається мені, що заради своєї сім’ї ви здатні на все. Навіть на вбивство.

Степан різко підвів голову.

— Ти і це нарив, паскуда?!

— Я просто хочу допомогти хлопцю! — голос Сидоренка став твердішим. — У нього зараз серйозні неприємності. І я, на жаль, безсилий. У нього ворог, який має зв’язки з фігурами, що стоять вище за мене.

Він гірко видихнув.

— Я в боргу перед Романом. Батько Хостера завжди хотів, щоб той став нормальною людиною. Мав освіту. Потрапив у хороші руки. А ваша сім’я… — Сидоренко на мить затнувся. — Це найкращий варіант для нього.