49. Дати шанс

— То ти кажеш, що весь час допомагав Хостеру і Вірі? — запитав Степан Морозний у Мішеля.

Чоловік був шокований такою поведінкою свого “улюбленця”. Хоча, якщо відверто, то зовсім ні. Це було цілком у дусі цього хлопця. Інакше це був би вже не Мішель! Але треба було принаймні зобразити обурення і гнів. Щоб ніхто не думав, що Степан Морозний розслабився!

— Ну так. Ви допомогли мені та Віці. Я вирішив допомогти Хостеру та Вірі, — викотив аргумент Мішель. — Наслідував ваше добре серце, — саркастично додав.

Морозний вирячився на Мішеля. Паскудник! Ні… ну що за паскудник?!

— І до чого призвела твоя допомога? Де цей твій Хостер тепер? Скільки він працював? Три дні? І що… здувся? Він ні до чого не придатний! Ні до роботи, ні тим паче до сімейного життя!! — дратувався чоловік.

— Ну не три дні, а сім.

— Суттєва різниця, Мішелю! — пирхнув Степан. — Але з тих семи він чотири дні був вихідний! Тож вважай, що три, — Морозний не любив визнавати свою неправоту.

— Послухайте, — вирішив заспокоїти чоловіка хлопець, зробивши голос стриманим та привітним. — Ви ж розумний мужик. Я знаю, що ви здатні бачити у людях те, що не можуть інші. Ви вмієте передбачати й бачити наперед… Я, правду кажучи, ще погано знаю Хостера і можу, звісно, помилятися. Та щось мені підказує, що він зробив це не через безвідповідальність. Я думаю, йому потрібна допомога…

— Те, що він проблемний, ясно як білий день!! — гаркнув Степан. — Тож я майже певен, що проблем у нього навалом!!

— Я лише прошу вас хоча б постаратися розібратися з тим, хто цей Хостер насправді. Ну поговоріть з цим його дільничним… як його… Сидоренком. Певен, він знає щось про хлопця. Зробіть це заради своєї доньки. Вона ж змогла щось побачити в цьому хулігані.

— Та вона просто закохалася! — махнув рукою Степан.

Було помітно, що він у відчаї. Що його це гнітить і засмучує. Степану Морозному було щиро шкода своє дитя. Він щиро хотів, щоб донька мала щастя у житті.

— Ви пробачте, звісно… та ви теж не були пай-хлопчиком, — пішов у контрнаступ Мішель. — Тато розповідав мені… ну, про вас у молодості. Ким ви були?

Степан спершу хотів обуритися, заперечити, але в грудях щось боляче запекло. Не лише від спогадів. Від правди…

— Я був хуліганом…

— Ну от. А ким була Діна?

— А Діна була ніжною квіткою. Такою прекрасною і милою дівчинкою. Такою чистою… Вона покохала мене…

— Віра дуже на неї схожа… чи не так?

— Так і є, Мішелю.

— Хто допоміг вам?

— Мені допоміг стати людиною її батько.

— А ви допоможіть цьому пацану…

— Господи, Мішелю… ну ти чисто Артур, — всміхнувся крізь сльози Морозний.

— Я радий, що схожий на свого батька, дядьку.

Степан Морозний їхав до поліцейського відділку з важким серцем. Добре, що хоч “Барбовалу” напився перед цим візитом до Сидоренка. Чоловік відчував: цей Сидоренко точно топить за Хостера. Але чому? Який сенс легавому покривати хулігана?

Вся Степанова натура не хотіла й близько знайомитися з Хостером. Це був настільки сильний і напірний внутрішній протест, що в чоловіка аж тремтіли руки.

— Просто зберись. Прорахуй до п’яти, — говорив сам до себе Морозний. — Мішель правий: треба залишатися людиною. Треба приймати людину. Треба вже, кінець кінцем, прийняти самого себе, Степане Морозний!

Так… Степан чітко розумів, чому йому так неприємний Хостер. Бо Хостер — це наче він у минулому. Він бачив той самий погляд, в якому була ненависть, відчай і жага… все самому. Все вирішити, всього досягти. Зробити щось наперекір, не здаватися.

Він такий, бо по-іншому не вижити на вулиці. Бо інакше — не змусиш себе поважати. Життя на вулиці — це боротьба. І Морозний це чудово знав.

Кілька хвилин повагавшись, Морозний таки постукав.

— Ви все-таки прийшли, — всміхнувся Сидоренко й вказав на стілець навпроти себе. — По правді, я чекав вас уже давно, — додав лейтенант.

— Я мав надію, що цей Хостер відчепиться від Віри за кілька тижнів, максимум місяць, але…

— Але хлопець закохався, — кутики дільничного здійнялися у посмішці. То не було глузування чи зловтішання — радше якесь батьківське співчуття. — А вона… ваша донька кохає його?

— Певен, що так, — скривився Морозний.

— Що ж… я як батько щиро вам співчуваю, — поклав руку на серце поліціянт. — Проте, якщо хочете знати мою думку, а ви, ймовірно, хочете, раз прийшли сюди… то я вас запевняю: Хостер — непоганий хлопець. Просто йому не вистачає батьківської руки…

— Йому не вистачає різки, чи радше дубинки по одному місці!! — гаркнув Степан. — І ще дільничного, який би вправив йому мізки, якщо його батько не може!

Сидоренко знов усміхнувся кутиком губ. А тоді запитав:

— Може, вип’єте?

Степан Морозний на кілька секунд оторопів від такої пропозиції. Пити у кабінеті лейтенанта, ще й з самим лейтенантом, якось видавалося йому не дуже добрим рішенням.

— Я не п’ю, дякую.

— Тоді, може, кави? — ще раз запропонував Сидоренко, ховаючи назад у шухлядку пляшку й вмикаючи кавомашину.

— Так… кави можна.

— Тоді кави, — підсумував Сидоренко, підставляючи горня під кавомашину. — Власне… ви, ймовірно, вже здогадалися, що Хостер мені не чужа людина. І я не байдужий до хлопця.

Морозний скривився і запитав:

— Ви родичі?

— Та ні, Боже збав, — здійняв руки догори лейтенант.

— Тоді що?

— Пане Степане Морозний, чого ви прийшли до мене? — простягнув горня з кавою Сидоренко чоловіку. — Що ви хочете почути від мене? Я… знаєте, хочу зрозуміти, яка ви людина. І, судячи з того, що я дізнався, здається таки непогана. Якщо не брати до уваги ваших юних років.

— Ви рили на мене? — скривився Степан.

— А ви прийшли сюди викопати Хостера, чи закопати? — цілком серйозно поцікавився Сидоренко.

— Щось мені підказує, що ви хочете на мене перекинути те, з чим самі не впоралися! — випалив Морозний, забравши горня з кавою.

— У вас чудова інтуїція. Батьківське чуття, — всміхнувся Сидоренко. — Скажіть відверто: вам не подобається Хостер?