48. Я справді кохаю тебе

Вхідні двері квартири Хостера були незамкнені. Віра зайшла всередину. У помешканні панував напівморок. Дівчина знайшла хулігана на кухні. Він сидів на підлозі, спиною опертий на батарею. Поруч лежало кілька порожніх пляшок пива. В руках він тримав ще одну бляшанку. Його очі блистіли, а губи розтягнулися в осміху, коли хлопець побачив Віру.

— А… моя дівчинка прийшла. Та сама з високого світу, якої я не вартий, — видав саркастично, поспішно скривившись і зробивши кілька ковтків.

— За що ти так зі мною, Хостере?

Вірі стало неприємно від його слів. Щось знову боляче кольнуло у серце. Бо вона ніколи не давала приводів так думати про себе. Ні разу не було такого, щоб вона ставила себе вище за Хостера.

— Я лише кажу те, що сказав твій батя, малишка! — всміхнувся Хостер.

— Ти п’яний?

— Вибачте, моя крихітко, я справді трошки не в кондиції, — похитав головою Хостер, усміхнувшись собі під ніс. — Трішки перебрав. А може й не трішки…, — кинув поглядом на безлад навколо себе Хостер. 

Голова Хостера кумедно хитнулася, коли він намагався оцінити масштаби випитого.

— Шуруп розказав мені про Холістера. Мені дуже шкода…

— А… а… то це він попросив тебе прийти, — пробурмотів собі під ніс хуліган. — Нічого страшного, крихітко. То був просто кіт, — перекосило обличчя Хостера.

— Ні… неправда! То був не просто кіт!! — крикнула Віра у відповідь.

— Я кажу тобі, що це був просто сраний кіт! Просто кіт! — намагався перекричати Віру хуліган. — Який і так мав здохнути, якби я його не підібрав!!

— Ні!! Це неправда! Не обманюй себе… Це був твій друг! Я знаю це… твій братуха, — розплакалася Віра й опустилася навколішки.

Вона повільно підповзла до Хостера на колінах. Хуліган продовжував заперечувати й твердити, що то просто кіт, проте Віра не вірила жодному його слову. Дібравшись до нього, вона обережно вклала його голову собі на коліна і стала гладити по волоссю.

— Просто кіт… — шепотіли губи Хостера.

Дівчина невпинно водила по його волоссю руками, поки її пальці не перетекли на його обличчя. Хостер плакав. Вона відчувала його сльози у себе під пучками. Її серце боляче стискалося, і вона з усіх сил намагалася не розревітися вголос.

— Тобі варто піти, — видав хуліган, зірвавшись з її колін. — Тобі не треба тут бути!

— Я не хочу нікуди йти! Я не можу залишити тебе у такому стані, Хостере.

— Ні… тобі треба піти… прошу, йди… Йди!!!

Вірі стало дуже образливо. Від того, що Хостер підвищив на неї голос, сльози почали текти ще сильніше.

— Я п’яний, — важко зітхнув хлопець, грубо розтерши обличчя долонями. — Я убогий негідник, який нічого не може тобі дати. Твій батько має рацію, ми з тобою з різних світів. Я тобі не пара…

— Будь ласка, не вчиняй так зі мною…

— Я сказав тобі піти!! Чи ти не доганяєш?!

Слова хулігана поцілили у неї, як болючий батіг. Їй стало образливо й нестерпно. Але очі однаково не могли відірватися від густого чорного волосся, від сумних очей, від губ, що не раз цілували її. Від рук, що дарували такі бажані обійми.

— Господи, крихітко… ну просто йди… я прошу тебе. Благаю, — розридався хлопець, закривши лице руками. — Я не хочу з тобою говорити у такому стані. Хостер не має бути слабким… Хостеру ніхто не потрібен… Хостер сам по собі. Хостер завжди сам… він сам…

— Тепер ти не сам. Я є тут… я є з тобою.

Хостер розплющив очі. Його пальці, мов нитки, потяглися до обличчя Віри й застигли у міліметрах від неї. Наче він боявся торкнутися. Наче хотів і не хотів цього одночасно.

— Благаю, відкрийся мені. Розкажи щось, що змусить залишитися, бо я не хочу йти… я хочу бути поруч. Хостере, я хочу бути поруч…

— Ти справді кохаєш мене? Ось такого? Жалюгідного…

— Справді… я кохаю тебе. Такого сильного. Такого запального. Такого вуличного хулігана… справді так і є…

— Ти не все про мене знаєш… Я боюся того, що є в мені. Я сахаюся від минулих спогадів… вони темні…

— Розкажи… благаю… розкажи. Я обіцяю… я все зрозумію і прийму…

— Ти не розумієш, про що кажеш, крихітко, — приємно всміхнувся хуліган, перебираючи між пальцями прядку її волосся.

— То поділися. Давай, Хостере… на п’яну голову це легше зробити, — вирішила пожартувати Віра, на що хуліган гучно розреготався.

— Ох, крихітко, ти без сумніву маєш рацію…

— Давай, прошу.

— Я про це пожалкую, коли буду тверезий.

— Напевно так і буде, — не стала заперечувати дівчина.