46. Пальто до п"ят

— Вік, скажи, ти навмисно одягла такі обтислі лосини? — запитав Мішель, кожні кілька хвилин озираючись на задній план подруги. При цьому його очі щоразу закочувалися, а губи розтягувалися у задоволеній усмішці. — І куртку взимку треба брати таку, щоб накривала дупу. А то буде шкода, якщо ти її відморозиш, — ще раз кинув оком на п’яту точку дівчини Мішель, а тоді потягнув рукою за куртку, намагаючись опустити її нижче. Проте вбрання було коротким і підстрибувало назад.

— Мішелику, відколи це ти став турбуватися про мою дупцю? — кумедно хихикнула Віка, опустивши йому голову на плече.

— Я завжди про неї турбувався. Просто деякий період довелося робити це на відстані, — торкнувся він долонею дівочих сідниць. — Та вони геть холодні! Ні… ні… так зовсім не годиться! Хутко йдемо в найближчий бутик і одягаємо тебе в нормальний верхній одяг, Чорноброва!

— Та мені не холодно!! — обурилася Віка.

— А мені холодно тільки від погляду на твою п’яту точку. Хоча зазвичай… мене від такого видовища в жар кидає, — жартував хлопець.

— Мішелю, мені й так добре. Не турбуйся…

— Ні… ні. Це навіть не обговорюється! А якщо не будеш слухатися, — хутко приставив хлопець їй палець до губ, бо Віка знову збиралася обурюватися, — то я подзвоню твоєму татові і пожаліюся на тебе. Угу… Так і знай!

— Ну ні! — з важким обличчям голосно зітхнула дівчина. — Чому у наших стосунках завжди вередуєш ти, як дівчина?

— А мене багато хто вважає бабою, — розреготався Мішель. — Тож можу собі дозволити, Чорноброва. Єдине, що я не можу собі дозволити, — це ось це, — легко ляснув він Віку по сідницях. — Це терміново треба приодіти! І взагалі, дівчата ж люблять шопінг, тому давай, проходь! — відчинив перед дівчиною хлопець двері якогось бутика.

Кілька хвилин вони бродили магазином, оглядаючи стійки з одягом.

— Чорноброва, сюди! — покликав дівчину до себе Мішель. — Глянь, скільки всяких гарних курток, — вказав хлопець на товар.

— Це не куртки, а якісь балахони, Мішелику! — скривилася дівчина. — У такому не те що моєї дупи не видно буде, а й ніг, і рук, і взагалі всього. Один ніс стирчатиме!

— Ну і добре. Головне, що тепло!

— Я не стану ходити, як якась монашка! — скривилася Віка. — Це наче спальний мішок. Ні форми, ні смаку в цій речі немає!

— Гаразд! — полишив плащі Мішель і потягнув Віку до іншої стійки. — Не хочеш одягати пальто — тоді вибирай собі райтузи! — ткнув він пальцем у стійку з теплими штанами.

— Такі райтузи, чи що б то не було, зроблять мене на десять кілограмів товстішою!

— Навіть якщо так — ти однаково не будеш товстою, Чорноброва, — підморгнув хлопець.

— Натякаєш, що я занадто худа? — обурилася Віка.

— Що? Коли я таке казав?

— Це пробігло поміж рядків, Мішелику!

— Просто худі люди завжди мерзнуть. Особливо взимку. Тому я й хочу сховати твою дупцю в тепло! Ніяких підтекстів, Чорногуска!

Віка лише ображено надула губи й пішла в інший бік магазину. Мішель уже хотів податися за нею, але його зупинив телефонний дзвінок.

Телефонував Хостер.

Це викликало у Мішеля здивування, але він був радий цьому дзвінку.

— Привіт… маєш хвилину?

Було помітно, що хулігану трохи незручно говорити. Це відразу ставило Мішеля у виграшну позицію — і він це розумів.

— Привіт. Маю. Кажи, — вирішив лаконічно відповісти хлопець.

Тим часом він спостерігав за Вікою, яка й не думала обирати куртку чи штани, а натомість нахилилася над стійкою з взуттям. А позаду неї вже крутився консультант, теж прицільно “стріляючи” очима по п’ятій точці дівчини.

— Ну… ні на хвилину не можна залишити! — бовкнув Мішель і рушив до Віки, а тоді додав у слухавку: — Це я не до тебе, Хостере. Ти… друже, кажи, що ти хотів.

— Та так… я хотів запитати, чи твоя пропозиція з роботою ще в силі. У мене зараз трохи запара з цим…

По правді, у хулігана з цим була повна жопа. Куди не потикався — ніде не брали. Явно до цього приклав руку Лисовський. Тож зрештою в нього не було іншого варіанту, окрім як попроситися до Мішеля. Бо треба було за щось їсти, платити комуналку і таке інше.

— Звісно, чувак. Який базар. Але ти ж пам’ятаєш умови, так?

— Нагадай…

Насправді Хостер чудово пам’ятав умови — просто вважав їх нереальними. Поладнати з батьком Віри, ймовірно, було тим самим, що й поладнати з Лисим Черепом. Себто — неможливо.

— Справді не пам’ятаєш? — здивовано запитав Мішель.

При цьому хлопець уже підійшов до Віки й добряче ляснув її по сідницях. Дівчина від несподіванки зойкнула на все приміщення, а консультант поруч вирячив очі від страху.

— Я казав тобі прикрити це, — почав говорити Мішель, прикриваючи однією рукою телефон. — А ти стала виставляти свою дупу напоказ усім, кому тільки можна, — буркнув, хапаючи її за руку. — А ти не витріщайся! — гаркнув він уже до консультанта.

Віка вже збиралася щось виголосити у відповідь, проте Мішель зупинив її рукою, мовляв: почекай зі своїм скандалом, я тут говорю з однією людиною.

— Ваш бойфренд справжній тиран, — з кривою посмішкою процідив консультант Віці, коли Мішель відійшов.

Чоловік явно розраховував ще потертися поруч біля Віки — не стільки заради покупки, скільки заради компанії її дупки.

— Мій бойфренд — найдобріша людина у світі! — відрізала Віка у відповідь. — А тираном у нашій парі є я! Тому давайте: поки Мішель говорить по телефону, ви оберете мені якусь куртку. А краще — плащ… аж до п’ят! І штани, бажано потепліші!

Тим часом Мішель продовжував говорити з Хостером:

— Я лише пам’ятаю, що там були нереальні умови.

— Слухай, Хостере. Я ж не прошу тебе при зустрічі цілувати його в щоку, як заведено в нормальних теплих сім’ях, чи пити з ним щоп’ятниці квас, чи грати в нарди по суботах. Просто намагайся не грубити йому і принаймні слухати, що він каже. Не слухатися у всьому — а просто бодай слухати. Трошки поваги до нього, от і все…