45. По старій дружбі

Хостер ішов вулицею, натягнувши каптур аж на очі. Холодний вітер шмагав його по обличчю, змушуючи ховати руки в кишені. Майже дійшовши до помешкання, він почув позаду кроки — гучні, важкі, грубі. Він знав, хто це… Ця походка могла належати лише одній людині. Людині, яка встигла побути для нього і другом, і ворогом. Людині, яку він колись поважав, а сьогодні зневажав більше за всіх.

Хостер вирішив не озиратися й швидко зайти у під’їзд. Та “друг” затримав двері. Лисий череп огидно усміхнувся й промовив:

— Я думав, ти захочеш висловити мені співчуття, Хостере. Все-таки, як-не-як, у мене помер татусь, — і хихикнув хитро.

— Співчуваю лише шльондрам, яким ти заплатиш, щоб вони були з тобою, — озирнувся до Лисовського Хостер.

Недруг, здавалося, ще погладшав. Лиса голова, як завжди, дивилася згори вниз.

— Повір, вони мені обійшлися зовсім недорого, — розреготався лисий. — І втішили мене як треба. Але головну втіху…я залишив собі на десерт.

Череп під “десертом” мав на увазі Хостера. Для лисого це був лише шмаркач, якого він давно хотів розчавити. Він мріяв про це роками. Його дратувало в хуліганові все — врода, запальна харизма, дотепне почуття гумору, живучість, як у справжнісінької гниди.

— Тобі десерти не можна. А то далі свого дружка не побачиш за тим пузярою, — кинув Хостер, як завжди зухвало.

— Думаєш, народився з красивою пикою — і тепер усе можна?! — визвірився Лисовський і притарабанив хулігана до стіни. — Скоро від тебе навіть мокрого місця не залишиться! Як і від твого авторитету! Ходімо, — випустив його зі своїх лап недруг. — Я хочу зайти до тебе в гості. По старій дружбі, — усміхнувся просто в обличчя.

— Ти ж знаєш, що непроханим гостям завжди не раді, — саркастично відповів хуліган.

Сказав він це більше для себе самого. Зараз він був у програшній позиції — і Хостер це прекрасно розумів.

Коли вони зайшли до нього, Лисовський вирішив навіть не роззуватися. Череп пройшов просто на кухню, вивалив узуті ноги на стіл, кілька разів клацнув запальничкою і закурив.

— Будеш? — простягнув він сигару Хостеру.

— Я не палю… і ти це прекрасно знаєш.

— Чому ж? — перекосило обличчя лисого. — Я думав, ти вже навчився, — реготнув неприємно.

— Дівчата не люблять, коли з рота тхне. Тому з тобою й ніхто, крім повій, бути не хоче.

Лисовський цього разу сприйняв це як жарт і розреготався. Потім відхаркнув просто на стіл і туди ж струсив попіл з кінчика сигари.

— Давай, один разочок, хлопче… Згадаємо нас колишніх, — знову простягнув Лисовський Хостеру сигару. — Тим паче тепер у мене, бачиш, які… елітні. Не куплені за сто гривень. Давай, тобі сподобається.

Хостер узяв сигару, кілька секунд покрутив у руках. “Друг” черкнув запальничкою — сигара задиміла. Хостер зробив кілька затяжок і закашлявся. Потім поклав недопалок на стіл.

— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — запитав Лисовський. — Угу, звісно, пам’ятаєш. Я знайшов тебе зарьованого за смітниками. Ти сидів там, як щеня… весь у шмарклях. Я дав тобі сигарету. Ти тоді так само закашлявся.

Лисовський кілька секунд помовчав, зобразивши задуманий вираз. Потім зробив кілька затяжок і продовжив:

— Я був тобі другом. А ти, Хостере, був другом для мене.

— Ти гнобив мене і принижував…

— А ти мітив на моє місце від самого початку! Я пригрів у себе на грудях змію! Так не чинять друзі! — зірвався на крик Лисовський.

— Бо тебе душила заздрість. Ти завжди заздрив мені! Тому й намагався зробити з мене підлеглого. Так чинять друзі?!

— Хтось завжди має бути головним, Хостере!

— Друзі мають бути на рівних!

— Друзі — можливо. Але тепер ми з тобою не друзі. А вороги. А у ворожнечі перемагає не той, хто відважніший, красивіший чи авторитетніший… а той, у кого є бабки. А вони в мене є. І багато, Хостере. Настільки багато, що я можу тебе в них втопити. І я це зроблю. Ти сконаєш, як той пес… як і мало бути, якби я тоді тебе не пожалів!

Хостер нічого не відповів. Лише мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за потоком машин у нічному місті.

— Не хвилюйся…ще трохи поживеш. Я не зацікавлений замочити тебе одразу. Я хочу, щоб ти тонув повільно… як і я, коли ти все в мене відібрав. З кожним падінням — спускаючись дедалі нижче…

Мовчання.

— О, бачу, в тебе є котик, — вигнув голову Лисовський, глянувши на Холістера, що зайшов на кухню. — А ще я чув, що в тебе з’явилася породиста кішечка. Мур, — хтиво вилізло з рота чоловіка.

— Не смій своїм гидким ротом говорити про неї, — злісно навис над Лисовським Хостер.

— О, я бачив її. Мав насолоду спостерігати. Граційна дівчина. Щоправда, не в моєму смаку. Але нічого — от ти здохнеш, — потягнувся за новою сигарою лисий, — і я приберу її собі до рук. І зроблю з неї цукерочку. А знаєш, що я зроблю найперше, коли вона буде моя? Я зроблю їй цицьки! Великі цицьки. П’ятого розміру. Як і має бути в нормальної баби. А… і зовсім забув. Ми разом підемо купувати їй ліфчик, — розреготався лисий череп.

— Я сказав, щоб ти заткнув свій брудний рот! — шарпнув недруга Хостер.

— Тільки шкода — ти цього вже не побачиш, Хостере. Так прикро… зараз розплачуся…

— Погань! — гепнув по столі рукою хуліган. — Ти кінчена погань! Та Віра навіть не гляне на такого, як ти, навіть якщо в тебе будуть мільйони!

— Для будь-якої баби важливі не гроші… ну так… так… а лише їх кількість, — розсміявся лисий.

— Тільки не для Віри.

— Звісно… звісно, — усміхнувся недруг. — Кохання — то ж святе. Наш кодекс, я пам’ятаю… Тільки от щоразу мої дівчата опинялися в твоєму ліжку. Тож який я буду друг, якщо після твоєї смерті не нагляну за Вірою?

— Я ніколи нікого в тебе не відбирав!

— Вони самі… я знаю. Усі велися на твій миловидний писочок. На язичок, що вмів гарно базікати. На харизму. На авторитет. Всіма обожнюваний Хостер. Тільки от твоя ера пройшла, хлопчику. І я знову повертаю все собі. І навіть більше, ніж мав до… Щоправда…