44. Що ти хочеш сказати мені?)

Віка кілька хвилин стояла як заціплена. Вона відчула як всередині все обірвалось. В мить їй захотілося просто втекти. Реально вперіщити Мішелю ляпаса або взагалі вгатити туди, куди він натякав...і втекти. Потім ревіти десь в куточку довго і голосно. 

— То допоможеш, Вікусь? Бо ти поглянь скільки тут свічок, — вказав рукою на кімнати хлопець, — Я поки запалю останні, то вже перші догорять…

Ще кілька секунд і Віка привела себе до тями. Ну так їй і треба. Тепер вона відчула весь біль, яку спричинила цьому хлопці. Коли він стільки разів намагався зблизитися, а вона щоразу відшивала. Має те на що заслужила! Вона на це заслужила! Ось тепер Вікусю, сиди й запалюй ці кляті свічки для іншої, разом з людиною, яку кохаєш. 

— Так, допоможу, — зрештою відповіла, натягнувши кислу посмішку на обличчя, — Ти гарно все облаштував. Міранді має сподобатися…

— Сподіваюся, — і собі всміхнувся друг, пильно вдивляючись в її обличчя, — До речі, дякую тобі за ідею. Виявляється, що краса і справді в простоті. В простих речах..таких як свічки, гелеві кульки та квіти…

Навіть квіти купив такі, як вона любить. Віка дивилася на пишний комбінований букет і її серце боляче стискалося. Все це не для неї. Все це для Міранди…як же це боляче. Але все, що вона може зробити для Мішеля наразі, це бути доброю подругою і допомогти йому запалити ці свічки. Ну вже ні! Хай сам запалює ці срані свічки!! Вона це терпіти не буде! Тож Віка шпурнула запальничку на підлогу і сказала: 

— А знаєш що!! Я не буду їх запалювати! Запалюй сам!! — гаркнула і вийшла з кімнати, та Мішель схопив її за руку та зупинив.

— Чому, Вікусь? 

Його добрі очі транслювали щире здивування та розгубленість. Ну чому він так дивиться на неї? Це просто уже не виносимо. Просто нестерпно дивитися!! 

— Чому? 

Віка намагалася придумати якусь швидку відповідь. Якусь логічну відповідь. Якесь правдоподібне виправдання для своєї поведінки, проте ніщо путнє в голову не приходило. Перед очима все ще був погляд Мішеля і його губи, що як магніт тягли до себе. Ну все…ще трохи й вона поцілує його. Навіть якщо він проти! 

— Угу. Чому? Ну ніби немає нічого складному у тому, щоб розпалити кілька свічок, адже так? 

— Кілька свічок? Та ти поглянь навколо? Тут..тут можна декоративний магазин відкрити!! – обурливо пирхнула дівчина, — Ще де хата тобі загориться з тих свічок! Я три запалила, а решту…решту сховай на потім. Ще знадобляться. Може для когось іншого… 

— Наприклад для кого? — примружив очі Мішель і склав руки на грудях.

— Ну для когось іншого…я нікого конкретного на увазі не маю, Мішелю. Я так…узагалі…

— Угу, — мигукнув собі під носа друг. 

І чого він цілий вечір мугикає? Нервує цим своїм угу!! Угу і угу!! Ну чесно, дістав уже. 

— І взагалі, мені вже треба додому, — уже заледве стримувала сльози дівчина, — Я маю йти…Ти ж хотів мене лиш це запитати, так? Ну себто як ця романтична атмосфера, то я кажу тобі, що все просто клас. Кайф! А чай у тебе недобрий!! — кинула наостанок і знову зібралася йти. 

— І більше нічого не скажеш мені? — знову зупинив її хлопець, але вже словами.

— А що я маю сказати тобі, Мішелю? — натомість запитала Віка, яка вже стояла до нього спиною.

Дівчина не хотіла озиратися, бо тоді друг побачить, що вона плаче. Що їй боляче. Що їй це все неприємне. А вона цього дозволити не могла. Не хотіла. 

— Ну можеш сказати те, що відчуваєш зараз? Те що відчуваєш до мене….наприклад.

— І що ж ти хочеш почути? 

Вікин голос почав тремтіти. Сльози вже лилися горохом з очей та вона не оберталася. 

— Правду…Чорноброва.

— Я…я не знаю, що я маю тобі сказати.

— Та невже?

— Угу, — шморгнула носом Віка.

— Ох, чорноброва, чорноброва, і чого ж ти така уперта? 

Віка відчула, що Мішель стоїть зовсім поруч коло неї. Десь в кількох міліметрах. Його пальці ніжно торкнулися її волосся і погладили. 

— У цьому вся ти, так? Вмерти від болю, але мовчати, так? 

Сказав хлопець, ніжно розвернувши дівчину до себе. Віці вже чомусь перестало бути соромно від сліз. Її губи тремтіли та робили її вразливою та слабкою зараз. Та ну і нехай! 

— Ну добре, тоді скажу я…Ти закохалася у мене, Чорногуска? 

О ні..ні…ні! І що тепер? Ну і що йому тепер сказати? Що відповідати? Мабуть, гірше вже не буде. Або ж буде…тепер між ними не залишиться нічого, навіть дружби. Яка дружба після такого? 

— Ти стала німою, Вікусю? — привітно всміхнувся Мішель, — Ну хоч кивни, – підморгнув.

От же ж приставучий! Таки хоче всю душу витягти з неї!! 

— Хоч кліпни у знак згоди, бодай одним оком..-- не відставав друг.

– Так. Я кохаю тебе.

І вона це сказала. Земля ніби не розвезлася, а ноги все ще тримають її. Але й соромно до самих вух. Але вже нічого не змінити…Вже це сказано.

— Ого, Віка Морозна, мене кохає? Це правда? 

— Правда…ну і все на тому. Не муч більше мене, Мішелю. 

— А що бути поруч зі мною для тебе муки, Чорноброва? — хитро притис її до себе хлопець, — Я думав навпаки…

— Навіщо ти це робиш? 

— Роблю що, Вік? 

— Навіщо обіймаєш мене, якщо…

— Якщо можу поцілувати?

— Якщо ти з Мірандою…

— Ох, Чорноброва, — розсміявся їй у скроню хлопець, — Та немає між мною і тобою ніякої Міранди. Це ж все для тебе, — розвернув він дівчину назад обличчям до кімнати, – Тут ж твої улюблені квіти, і запах свічок, який тобі подобається, і кульки у формі сердець як ти й хотіла…

— Мішелю, ти знаєш, що ти просто клятий садист!! Ти садюга!! — злісно гупнула кулаком дівчина по плечі друга.

Вона хотіла ще щось продовжувати кричати, проте Мішель не дав їй це зробити, бо нахабно перекрив дихання поцілунком. 

— Вікусь…— перервав її поцілунок Мішель, та Віка притягла його назад до себе і стала цілувати знову. Але хлопець знову відсторонився і сказав: — Вікусь, я теж не хочу зупинятися, але у тебе волосся загорілося. Якщо ми не зупинимося, то ти можеш вийти звідси лисою.