43. Просто вип'ємо чай)

Віка поверталася з роботи надутою. Її дратували усміхнені парочки, що грілися в обіймах один одного. І де їх стільки набралося? Кілька днів тому до неї писав колишній, хотів повернутися. Ага, повернутися! Зараз! Віка була твердо переконана, що ніхто крім Мішелика їй не потрібен! І її дратувало, що між ними досі була якась невизначеність. Або гірше того взагалі Міранда!

Грюкнувши дверима Віка зайшла до хати. Батько, який сидів у своєму черговому кріслі, аж підскочив.

— Господи Ісусе, Вікусю, ти чого це дверима так гримаєш?! Ти їх вставляла ті двері? 

Віка нічого на це не відповіла, лиш закотила очі. 

— Тато, не дратуй, — фиркнула, і пішла до кухні. 

— Ні, ну це вже ні в які ворота! — обурився сам до себе Степан, і підвівся з крісла, — Ніякої поваги до батька!! Що за виховання? 

Та згадавши, що це він же і виховав Віку, припнув язик. Ця донька була дуже схожою на нього, натомість Віра більше вдалася у матір і мала більш м'який та лагідний характер. 

— Вік, ти поясниш що…— залетів зі звинуваченнями Степан до кухні, але побачивши Віку зарюмсаною відпустив гнів, і сів поруч, — Ну і чого? Чого ти плачеш, люба моя? — обійняв він ніжно доньку за плечі.

— Тату, я більше не можу жити у цій невідомості. Зроби щось…

— Якій невідомості, Вікусь? 

— Щодо Мішеля. Він наче навмисно зі мною грається. То один день ніжний і лагідний, і ніби натякає на щось, а то вдає, що не помічає й оминає десятими дорогами, ніби я якась проклятуща!! — гнівним голосом розповідала Віка. 

— Матінко рідна, ну що я можу зробити? Ну не заведу ж я силою його до РАГСу! 

— Ти можеш багато що, тат. Ну закрий нас десь знову разом..або я не знаю. Ну придумай щось…Інакше я того, куку. 

— Нічого ти не куку! Тобі до куку ще як рачки до неба! Матінко рідна, як з вами дівчатами все складно! Не можливо втямити, що в вас там у головах!! То не треба Мішеля, то вже подавай тільки його, ще й на золотому підносі! Тільки от я не золота рибка, і втілювати чужі бажання не вмію!

— Це ти винен, тату!

— Що?! 

— Угу, ти!! Весь час нас зводив разом, а тепер що? Я лишилася з розбитим коритом? 

— То що я маю зробити по твоєму? Носа Мішелю розбити, чи силою на тобі одружити?! 

Віка нічого не сказала лиш голосно зарьовала на всю кухню. Кіт Граф прийшов її підтримати та вмостився на руки. Від вигляду цієї тварини Степана перекосило і він прибрав руки від доньки. Ридання припинив звук мобільного. Телефонував Мішель. Віка радісно вхопила телефон і хутко витерла соплі разом зі сльозами з обличчя. Кота вручила батьку. Той ще раз скривився і спустив Графа на підлогу. 

— Альо, привіт, — радісно защебетала Віка. 

— Привіт, Чорноброва. Як настрій? 

— Чудовий настрій. 

Степан же аж пирхнув на стільці та закотив очі. Мовляв, бачив я твій чудовий настрій хвилину тому. Він підійшов до Віки та приставив телефон до вуха, проте донька відразу ж утекла з кухні й закрилася у своїй кімнаті. 

— Отак то! Вже й не треба тата! — обурено констатував, повернувшись до свого крісла. 

Граф рушив за ним і нахабно вискочив на ноги.

— Та що ж ти пристав до мене, як яка зараза! — обурився чоловік, зганяючи нахабне створіння з колін,  — фу, і треба було ж купити таку гидоту!! 

Тим часом Віка теревенила з другом у своїй кімнаті. Мішель як завжди її смішив і вона голосно реготала. 

— Слухай, Вікусь, а ти можеш до мене зараз приїхати? 

— Щось термінове? — вирішила спершу поламати комедію Віка. 

— Ні, та якщо ти не можеш, то я попрошу Віру…— обламав її друг. 

— Я можу! Я ж не сказала, що не можу! Лише запитала чи щось термінове!!

— Ну трохи так…бо у мене тут знаєш…квіти в'януть. Тому треба, щоб ти приїхала якнайшвидше.

Що значить квіти в'януть? Для кого ті квіти!? Для неї, чи все-таки для Міранди? Ну раз говорить їй про квіти, то, мабуть, для неї. Ну недарма ж у неї Мішель запитував про  побачення мрії. А побачення мрії у неї було дуже простим. Просто провести вечір з коханою людиною у тихій романтичній атмосфері. Щоб навколо горіли свічки, повітряні кульки над головою і квіти. Багато квітів. І головна умова - Мішель поруч!

Тож швидко зібравшись Віка вже мчала до Мішеля. Всміхалася сама до себе всю дорогу. Уявляла, що нарешті Мішель скаже їй те, чого вона так довго чекала. Навіть кілька хвилин постояла перед дверима перш ніж увійти.

— О, Вікуся, подружка моя мила, заходь, — всміхнувся їй привітно друг.

Ну от наче навмисно вжив те слово подружка. Яка подружка? А де кохана, чорноброва чи вже таке рідне чорногуска? Все покраще ніж подруга! 

— Дякую, — видавила натягнуту посмішку з себе у відповідь Віка. 

— Цього разу я зробив нам чай сам…чи може ти хотіла каву? Чи може що інше? — підморгнув.

Хотіла багато чого іншого Мішелю! – подумки обурилася Віка, але ти ж, дурбелику, пропонуєш просто чай. Ну то чай.

— Чай. 

— Угу, ходімо в кухню.

Зайшовши в кухню Віка ніякої романтичної атмосфери там не побачила. Кухня як кухня. Ще й у мийці брудний посуд. Прям романтика зашкалює. Але вже як є! 

— Сідай, Чорноброва, — відсунув їй стілець Мішель, вказуючи рукою на місце, — Ось так..ближче до мене, — прошепотів на вухо, а тоді додав: — Але не хвилюйся, Чорногуска, я зберігатиму дружню дистанцію, — додав з хитрою посмішкою і сів поруч.

Дурбелик!!

Віка вирішила розслабитися і просто пити чай з шоколадом. Руки зрадливо тремтіли, а коли Мішель торкнувся пальцями її ліктя і протягнув рукою, вздовж до шиї, вона навіть дихати перестала. 

— Я лиш хотів заправити тобі локон за вушко, Чорноброва, — пояснив друг, — Так же чай не зручно пити, коли волосся у рота лізе, — реготнув. 

Дурбелик! І тисячу разів дурбелик!! Ще трохи й вона вцідить йому ляпас, але ж нема за що!! Ну не бити ж цього дурбелика за просто так? Чи таки варто??

— Слухай, Вікусь, а ти чого така напружена? Ти що це….у спортзал почала ходити? – хитро примружив очі дружок, — Якщо так, то чого мене з собою не взяла? Там знаєш такі гарні види можна роздивитися…