42. 2 Трохи терпіння і трохи поваги у борг

Коли Хостер доїдав вже другий бургер Мішель вирішив таки почати розмову. 

— Ну як хавчик? 

— Нормас, — відповів хуліган, демонстративно облизавши пальці, — Ну і чого тобі від мене треба?! 

— Послухай, Хостере, я не прагну до тебе підлизатися…чи потоваришувати, я просто хочу, щоб ми з тобою спілкувалися як нормальні пацани. Я не кажу тобі, щоб ми стали не розлий водою, але повір…ти можеш мені довіряти. 

Мішель намагався говорити невимушено. Добрим та привітним тоном, проте без зверхності та пафосу, таке ніхто зазвичай не любить. 

— Вважаєш себе кращим за мене, так Мішелю? 

Темний погляд хулігана вказував, що контакт поки що не вдалося налагодити.

— Ні…— заперечно похитав головою хлопець, — Я так не думаю. І ці шкарпетки…я подарував їх тобі не для того, щоб принизити. Чи показати, що я вищий за тебе. Я дійсно хочу просто потоваришувати,  — розплився у посмішці мажорик.

— Ти суперечиш сам собі, Мішелю. Бо тільки що ти казав, що не хочеш бути моїм другом, — скривився Хостер, залпом випивши пів літра коли. 

— Послухай, гаразд. Мені однаково будеш ти зі мною дружбаном, чи ні. Я роблю це все лише заради Віри. Вона…ти дорогий їй. І вона хвилюється за тебе. Тож, все що я роблю, не заради тебе, Хостере. А заради неї, так зрозуміліше?! 

Хуліган не відповів, лиш хмуро махнув головою. 

— Добре, це прояснили. Скажи, у тебе якісь проблеми? 

— Окрім проблем з головою, які ти явно мені приписуєш? — пирхнув Хостер.

— А ти дотепний, — всміхнувся Мішель.

— Десь я вже таке чув, — і собі всміхнувся Хостер, натякаючи на їхню першу розмову. 

— То у тебе є якісь проблеми, адже так? 

— Ну припустимо, мажорику, є. Але ти точно не допоможеш мені у їх вирішенні. От і все. 

— Чому ж? — зігнув губи Мішель, — Ти розкажи й там побачимо…

— Послухай, давай по справі, добре? Якщо я кажу, що ти не можеш мені допомогти, значить так і є…

— А ти зухвалий, — знову всміхнувся Мішель.

— А тут ти мимо, — підморгнув хлопець. 

— Чув у тебе зараз немає роботи. З цим я можу допомогти..

— Мені не потрібна твоя милостиня! — гаркнув Хостер.

Проте проблеми з влаштуванням на роботу у нього справді були. Може й він мав репутацію серед районних пацанів, але це аж ніяк не додавало йому репутації перед роботодавцями. А той факт, що його батько сидів у в'язниці, теж не додавало фарб до його резюме. Або до цього ще й постійно прикладав руку Лисовський…і через це його ніде не брали. Гнида! Точно так і є!

— Я не пропоную тобі милостиню, Хостере, — заперечив мажорик, — А лиш роботу. Обіцяю, що ніяких потурань не буде! Я знаю, що ти працював на автомийці, тож маєш шарити що там і до чого, адже так? 

— Ну припустимо.

– Ну от…а мені якраз треба робочого, і я зараз цілком серйозно. 

— Я подумаю.

— Ну подумай, — взяв Мішель і собі маленьку пляшку коли й теж видудлив за раз. 

— Ти так і не сказав головного, що я тобі винен..ну за те, що допоміг з батьком..ти казав є якась умова…типу послуга за послугу.

— А так, — наче тільки що згадав про це Мішель.

 Бо поправді йому нічого й не треба було від Хостера. Головне для нього було заманити останнього на розмову. Але раз така тема, то можна скористатись моментом.

— Я прошу тебе спробувати налагодити контакт з Віриним батьком, – привітно всміхнувся.

— Ти, мабуть, зараз жартуєш, – пирхнув Хостер. 

— Ніяких жартів, Хостере. Я цілком серйозно…— простягнув хлопець хулігану нову колу.

— Ти взагалі себе чуєш? Її батько мене на дух не переносить! Те, що ти просиш, взагалі ніяк не можливо…

— Можливо! Це я тобі кажу, як першопроходець.

— Як хто? — запитав Хостер, почухавши брову. 

— Ну я маю на увазі…короче, хоч вір, а хоч ні, та був час, що Степан Морозний мене люто ненавидів, — всміхнувся під ніс мажорик. 

— Обираю не вірити.

— Кажу тобі. Це правда! — відсалютував пляшкою Мішель хулігану.

— І як же так сталося, що ти став його улюбленим синочком? 

— Сам не знаю. Та все змінилося, коли я поговорив з ним по щирості, так скажімо. Вперше без оцих, знаєш..що хочеться плюнути в обличчя. Просто я розслабився, ніби то мій покійний батько сидить, а не він. Проявив до нього трохи поваги, трохи терпіння…і потім йому щось клацнуло у голові й раз…і я вже для нього як син рідний. 

— Мішелю. Не варто нас рівняти. Ти син його друга. Знаний йому з дитинства. Багатий, красивий, вихований і все таке. І головне твій батько ніколи не був зеком, а тим паче вбивцею. Твоя мати ніколи не мала сумнівних зв'язків і була гарною жінкою. Тож ти й близько не знаєш, як мені!! 

Мішель всміхнувся на це. Кілька секунд дивися на Хостера пильно і прискіпливо. Ніби підбирав слова. Ніби думав чи варто говорити щось особисте, проте потім таки почав розповідати: 

— Те, що я мажор…це так, – визнав, а Хостер пирхнув, — Знаєш, я міг би хизуватися тобі тим, що я це все сам. Але це брехня. Це все перейшло мені від тата. А йому від його тата. Але…якщо ти думаєш, що у мене в сім'ї все було гладко, то ти помиляєшся. Мого тата в юності вважали тираном. Нестабільним типом з яким ніхто не хотів мати справу. А найзавзятіше його ненавидів…угадай хто…

— Степан Морозний? 

— В ціль, Хостер. В ціль…

— Були підстави? 

— О так, мій тато був закоханим у сестру Степана. Зрештою його хворобливе кохання до неї довело до того, що він їй вилив кислоту в очі й та осліпла. 

— Нічого собі…

— Угу, але потім так сталося, що…ну то довга історія. Але важливий фінал. А у фіналі Степан та мій покійний батько стали кращими друзями. І саме Вірин батько не раз врятував мого від смерті. А мама…хоч вір, а хочеш ні, та вона була в минулому повією.... І це правда. Можеш запитати у Віри.

— Це лиш дало мені усвідомлення, що з мажорами краще не мати справи, — пожартував Хостер.

Мішель оцінив його гумор та підтримав дружнім кивком.