40. У її обіймах

Хостер сидів на холодній лавці. Відчував, що вона мокра, та йому було байдуже. Сніг сипав на голову, а холодна бляшанка пива зовсім не зігрівала — радше навпаки, змушувала ще сильніше тремтіти. Він думав, чи варто йому йти до своєї крихітки.

Думки розвіяв телефонний дзвінок. Шуруп.

— Старий двинув коні, братуха. Тож готуйся. Думаю, тиждень-два Лисовський ще почекає. Як-не-як траур. А потім захоче розважитися — піде у відрив з головою. А далі ти…

— Натякаєш, щоб і я розважився з Багірочкою ще тиждень-два? — саркастично пирхнув Хостер.

— Ні… Я пропоную тобі звалити кудись. Залягти на дно.

— Стати каналізаційним гризуном, що боїться кожного звуку?! Ти знаєш, це не про мене!

— Зараз не час для героїзму, Хостере! І твій авторитет тебе не врятує! Я просто не хочу, щоб ти помер у свої двадцять шість. От і все!

— Та до сраки! — гаркнув хлопець і дав відбій.

Якось буде. Головне — протягнути до того, як вийде батя. А з батьком уже буде легше. І з крихіткою теж. Аби тільки мати певність, що та сволота не наважиться до неї сунутися.

Хуліган дістав із кишені невеликий мішечок і витрусив вміст на долоню. Між пальцями блищав срібний браслет із дрібними камінцями. На звороті — гравіювання: Віра — Хостер. Він сховав прикрасу назад і пішов до своєї дівчини.

У вікні Віри горіло світло. Вперше йому захотілося зайти до неї не через вікно, а дверима. Але він не наважився. Її татусь не те що виставить — на поріг не впустить.

Хостер дістав телефон і набрав знайомий номер.

— Хостер? — пролунав у слухавці ніжний голос.

Він подумав про те, яким дурнем був, коли забороняв собі чути цей голос. Коли не дозволяв дивитися в ці очі, що тепер визирнули у вікно. Коли забороняв собі вдихати запах її волосся — магнолії чи вишні…

— Так… крихітко… дозволиш зайти?

На мить йому здалося, що вона відмовить. Що він більше не торкнеться її шкіри, не поцілує губ. Та легкий кивок Віриної голови прогнав усі страхи й повернув упевненість у власній потрібності. За кілька хвилин він уже був у її кімнаті. Руки самі потягнулися до талії, притиснули її до стіни. Губи намагалися запам’ятати кожну клітинку її обличчя.

— Ти мене ще любиш, крихітко?

Запитання було простим. Вірі здавалося, що відповідь очевидна. Вона вкладала своє «так» у кожен дотик, кожен погляд, кожен поцілунок. Її руки ніжно ковзали його темним волоссям, вилицями, губами.

— Дуже, Хостере. Дуже сильно. І мені навіть страшно від того, наскільки сильні мої почуття.

Він усміхнувся й притулився чолом до її.

— Хочеш їсти? — спитала Віра. — Але скажи чесно, Хостере…

Її погляд пронизував наскрізь. Хостер подумав, що уникати її було дурістю. Навпаки — треба бути поруч якнайбільше. Бо він не знав, скільки ще ходитиме по цій землі.

— Ні, не йди, будь ласка. Просто посидь зі мною.

— Добре.

— Ходи до мене, крихітко. І пробач… я поводився як сволота, — ніжно обійняв він дівчину, що вмостилася на його колінах.

— Розкажи, що з тобою… У тебе проблеми?

— Зовсім трохи. Але все буде добре, — усміхнувся Хостер. — Я все вирулю, як завжди. Не хвилюйся. У мене є дещо для тебе.

Він дістав мішечок і простягнув їй. За мить у її руках уже блищав срібний браслет.

— Я ніколи нічого тобі не дарував, Вір. З мене кепський кавалер.

— Вона дуже гарна… але де ти її взяв?

У її очах спалахнула тривога.

— Не хвилюйся, крихітко. Я це не вкрав, чесно тобі кажу. Срібна підвіска була при мені, коли мама залишила мене на смітнику. Ймовірно, вона все ж надіялася на те, що хтось та й знайде мене. Не знаю з якою метою вона її поклала. Може хотіла викупити свій гріх, чи дати завдаток, тому хто б міг мене знайти. А може то був прощальний подарунок для мене. А я просто переробив її у браслет для тебе. 

— Хостере, хіба тобі не жаль дарувати мені таку річ? 

— Мені та срана срібна цепочка ні до чого. Тато казав, що це він колись подарував цю річ моїй матері. Тож повір, для мене це просто прикраса, яка мені не потрібна, а от твоїй тендітній руці вона дуже личитиме, — підморгнув хуліган, повертаючи зап'ястя Віри, щоб одягти подарунок.

— А камені? Теж були? 

— Ні, це я попросив трохи переробити це брязкальце. Їх я купив у місцевого бариги. 

— Кого? – нахмурилася Віра, що ймовірно вперше чула таке дивне слово.

— У бариги, – розсміявся Хостер, — Це типу чел, який приймає і скуповує крадене.

Після цього пояснення у Віри знову спалахнула тривога в очах.

— Та ти не хвилюйся, крихітко, тебе за це ніхто не посадить, — прошепотів Хостер їй на вухо, — Ці брюлики у нього вже були давненько. А власник точно не стане заперечувати, бо він уже давно того…ну помер. Цей барига мав переді мною боржок…і чималий. Я колись допоміг йому. Тепер він повернув мені борг цим камінням.

— Ймовірно борг був чималим, — здивовано здійняла брови дівчина.

— Ну так, я витяг його шкуру з такого лайна. Ледь сам не здох…та то вже в минулому. Зате в теперішньому у тебе на руці така краса. Ювелір гарно постарався і зробив цю унікальну прикрасу, яка буде лише у тебе. І тут є наші імена…— повернув обережно прикрасу хуліган, і Віра побачила гравіювання.

Про те, що він віддав усі гроші на те, щоб його зробити Хостер звісно не скаже. Він поняття не мав, за що йому купити жерти завтра, і післязавтра, але не вперше. Гроші й так йому вже ні до чого. А в Віри буде подарунок на пам'ять про нього. 

— Дякую, але чому не Костя? Це ж твоє ім'я? 

— Бо я його не люблю, крихітко. Костя нагадує мені про того хлопчика, якого кинули на смітнику. Який був слабким і якого били.., а Хостер це вуличний хуліган, який бив інших, — підморгнув хлопець, — Хостер це те, ким я сам став і я більше не жертва. 

— Господи, Хостере, чому у мене відчуття, що це прощальний подарунок? 

— Я не знаю, — невимушено всміхнувся хуліган, І притис її до себе міцніше, — Тобі немає за що хвилюватися, крихітко…

Брехав. А що робити? Вірі вже точно не варто знати про його проблеми. То стосується лише його і його ворога, але вже точно не Вірочки! Їй треба просто бути поряд з ним і все..і цього йому буде достатнього, щоб прожити ще один свій псячий день.