39. Поговорити відверто

Віра була у розпачі. Минув тиждень з її останньої зустрічі з Хостером. Відтоді він так і не подзвонив…Коли вона приходила до нього, його або не було вдома, або він просто не відчиняв. Найгірше у цьому всьому, що не було навіть з ким виплакатися і порадитися. Батько, хоч і закривав очі останнім часом на її стосунки з Хостером, проте не прийняв їх остаточно. Тож вона не хотіла давати йому привід для радощів. Сестра…, а сестрі не хотілося давати привід для зловтішання. Єдині з ким можна було поговорити відверто - мама або Мішель. Так, мамі вже точно можна відкрити душу, але вона ніяк не допоможе у справах з Хостером. 

— Мам, можна? – тихо постукала до Діни в кімнату Віра. 

— Звісно заходь, люба, — привітно всміхнулася матір, — Сідай поруч, — запропонувала, — Знаєш ти останній тиждень виглядаєш такою похмурою, тебе щось турбує? — запитала, погладивши Віру по голові. 

— Ну насправді, я хотіла поговорити з тобою про тата.

— Про тата? — щиро здивувалася Діна.

— Ну так, — всміхнулася Віра ще тісніше пригорнувшись до рідної людини, — Скажи мені…тільки чесно, мам, наскільки тобі було важко з батьком…ну скажімо по десятибальній шкалі?

Віра намагалася задати легкий тон цій важкій розмові. Їй не хотілося тривожити якісь важкі чи неприємні спогади матері, але їй все ж хотілося знати, чи впорається вона у майбутньому? 

— Ну я не знаю, люба, — стисла плечима Діна, — У різні періоди по різному. Бувало дуже легко і так добре, а бувало що на всі десять складно. 

— Коли було найважче? 

— Мабуть, на початку. Власне через те, що мій батько був не в захваті від Степанчика, — всміхнулася Діна

Ймовірно, ця жінка відразу зрозуміла, яку підтримку хотіла отримати Віра, тож вирішила направити розмову у потрібне русло. 

— Чому? 

— Ну він би хотів бачити поруч зі мною когось іншого, і тепер, коли я вже стала матір'ю, і виростила своїх дітей, я його розумію, — пожартувала жінка, — Але віриш..я б однаково нічого не поміняла. 

— І як довго тобі довелося боротися за свої стосунки? 

— Усе життя, — чесно відповіла жінка, — Але суто з батьком я боролася, мабуть, кілька місяців. Проте, навіть коли ми вже поралися зі Степаном, він однаково часто міг кинути якісь шпильки в його сторону. Дорікнути за зачіску, чи ще що. За манери поведінки, за всяке різне….

— І як же наш тато терпів це все? — реготнула Віра.

— Дуже стійко насправді. Він тримався гідно. Але знаєш, попри ті всі їхні косі погляди в сторони один одного, мій батько полюбив Степана як сина, а Степан вважав його своїм батьком, відтак поважав завжди. Але на все, звісно, потрібен час, донечко…

— Розумію, а…а що з його рідним батьком? 

Матір лиш сумно всміхнулася. І притисла до себе Віру потішніше. По правді вони рідко говорили на цю тему. Практично не говорили ніколи. Але Віра знала, що її батько ріс в сім'ї, де було насилля. Що його били у дитинстві…що він був точно не зразковим хлопчиком через ті обставини в яких перебував. 

— Знаєш, доню, важко зрозуміти людину, яка пережила якусь зневагу у своєму житті. Якийсь біль пов'язаний з посяганням на її волю, чи здоров'я, чи навіть життя. А твій батько дуже багато всього пережив. 

— Розумію, але розкажи хоча б трішечки. 

— Шрам на його обличчі, то від рідного батька. Він якось жбурнув його і той вдавився об стіл обличчям. Дякувати Богу, що в одинадцять його батько помер. Але та людина залишила шрами не лише на його лиці, доню. Поведінка людини, якій довелося боротися за існування ніколи не буде такою ж як в тієї, яка жила в сім'ї, де була любов. З нею часто може бути не просто, але якщо любити її, то вдасться підібрати потрібний ключик. 

— Мам, як думаєш у мене з Хостером є якісь шанси? 

— Якщо ти цього захочеш, донечко. Якщо ти готова допомогти йому, якщо готова побачити та пробачити, то повір і ваше життя може бути на десять з десяти…ну в хорошому сенсі, люба. Але, я…я…ох, ну просто знай, що я підтримаю будь-яке твоє рішення. 

— А тато? 

— Татові треба час. Так завжди було…але повір він може допомогти твоєму Хостеру, як ніхто інший. Бо він його розуміє, а ми ні…

— Дякую, мамочко. Дякую тобі…

###

Віра стояла навпроти дверей друга. Один дзвінок і Мішель відчинив. 

— Вірусь, це ти? — здивовано всміхнувся друг.

— Я. Скажи мені, у тебе часом немає Міранди? 

Таке запитання знову вдарило хлопця по болючому, проте він лиш скривився, а затим усміхнувся і сказав:

— Ні немає, Вір. Заходь, — запросив він дівчину у дім.

Вже всередині Віра не змогла стриматися і розплакалася. Мішель не кидався на неї з запитаннями, лиш підійшов ближче та обійняв. Дав можливість їй просто відчути себе слабкою і втомленою. Йому здалося, що їй цього хотілося. 

— Ох, Мішелику…— нарешті випурхнула з обіймів друга Віра, і голосно шморгнула носом.

— Ох, Чорноока, — ніжно взяв він її за руку, — Ну розказуй, що таке…

— Я не знаю, — чесно відповіла Віра, і знизила плечима, — З Хостером щось відбувається останнім часом…і він не розказує нічого. Він взагалі мене уникає…

— Слухай, — стис її долоню Мішель, — А може він цей…ну злився короче. Знаєш, інколи хлопці так роблять, — підморгнув друг, намагаючись видати це у жартівливій формі. 

— Я зараз тобі дам злився! — турнула його у плече Віра, — Ні…це не те…хоча я не певна…я …

— Слухай, Вір, він що ображав тебе? — уже цілком серйозно запитав Мішель.

— Ні, але він був холодним і…гаразд, він був доволі неприємним типом. 

— Ну він ще вроді як приємним й не ставав, — всміхнувся хлопець, видавши ще один, можливо не дуже вдалий жарт, — Але знаєш…з тобою він завжди був дуже акуратним. Ти йому не байдужа, Вір. Це точно. 

— Я вже не певна у цьому, — сумно всміхнулася дівчина, — Він ігнорує мене, здається я йому набридла, або що …не знаю.

— Ні, мені здається, що навпаки стала занадто близькою. Він просто боїться, — намагався підтримати Мішель.