38. Піти у відрив

Хостер вже кілька днів сидів у своїй квартирі. За цей час помешкання стало схожим на смітник. На столі гора бляшок з під пива, з їжі нічого не було, хіба що корм для Холістера, який уже був цілком здоровим котиком, а не кошеням. Хуліган навіть спробував затягнутися кілька разів, проте куриво йому не заходило. Він і досі його вважав це ще тією гидотою. Очі набули червоного відтінку, а волосся мало несвіжий вигляд. Йому просто хотілося піти у відрив на кілька днів. Для когось це були гуляння, для нього самотність. Він навіть Вірі не дзвонив…Він не знав, що йому робити…Може краще до неї й не дзвонити, взагалі…ніколи. Так принаймні вона буде у безпеці. Якомога далі  від Лисовського і нього самого. 

Він почув як хтось смикнув за дверну ручку. Він знав, що замкнено, але однаково насторожився. Тоді тихо звівся і дістав кухонний ніж. Обережно прийшов до дверей і різким рухом відчинив, хапаючи прихожого за руку і приставляючи ніж до шиї. 

Але це була Віра. Її налякані очі розширилися. Він відчував як її дихання збилося і груди тривожно здіймалися. Він відчував своїм тілом її напружену спину, що була притиснута до нього грудей. Несвідомо він вдихнув запах її волосся. Так це і близько не стояло поруч з ніяким куривом. Але “вставляло” значно краще. Тоді він опустив ніж на тумбу і випустив дівчину. 

— Чого прийшла? — запитав грубо, — Якщо я не кликав тебе…

Почувши цю фразу Віра наче знову відчула холодне лезо на своєму тілі, але вже десь в області серця. Сьогодні вона вперше зрозуміла тривогу батька за неї, і страх Віки перед Хостером. Хуліган і справді вміє бути хуліганом. 

— Я…я хотіла побачити тебе, — видала тремтячим голосом. 

— Побачила, — сухо відрубав хлопець, — Можеш йти, — вказав рукою на двері Хостер. 

Віра на мить завагалася. Поправді вона бачила Хостера в такому стані вперше. І вона поняття не мала, що їй робити. 

— Хостере, що з тобою? 

— Що зі мною? – кутиком губ всміхнувся хлопець і почухав кінчик брови. Дратується. Нервує, — Що зі мною, — вигнув губи, — Ну так нічого, окрім того, що я не мився кілька днів…і не їв нічого гідного дня два. 

— Ти…ти не маєш грошей? 

Таке питання викликало у хулігана сміх. Той сміх був дещо гучним і різав вуха.

— Крихітко, я звісно тимчасово безробітний, але ось бачиш, — відкрив він двері до кухні, щоб Віра могла побачити гору бляшанок, — Грошей на всіляку фігню у мене є. Я просто не хотів жерти, от і все. Я просто хотів кілька днів побухати й затим ригати як якась сволота.

— Чому? — запитала Віра.

По правді таке для неї було у дикість. Така поведінка і такий спосіб життя ніколи не бувала у її колі оточення. 

— Чому, Хостере? 

— Я вже сказав, — нагнувся до її обличчя хлопець, — Бо мені так захотілося.

Від нього і справді несло перегаром і ще чимось ну дуже неприємним. Віра мимоволі скривилася, але не відвернулася. 

— Я не розумію такого…— відповіла.

— Звісно ти не розумієш! — плеснув в долоні перед її носом Хостер, — Бо ти теплична квіточка, яка з дитинства росла у коконі тепла і любові. Таким як ти не зрозуміти таких як я. Чи ти думала люди хирячать у себе всіляке лайно, бо їм так добре живеться!? 

— За що ти так зі мною? — запитала Віра, на очах якої вже з'явилися сльози.

 Їй хотілося знайти якесь виправдання для Хостера, проте серце ображено стискалося щоразу дивлячись в його темні очі. 

— Твій татусик ж попереджав тебе, та й сестричка люба, щоб ти трималася від мене подалі. От і тримайся, Крихітко! — видав саркастично. 

Віра вже розвернулася йти та раптом її погляд зупинився на ящику в якому були білі шкарпетки. І все б нічого якби такі ж носив Мішель. Що вони тут роблять? 

— А це що? — вичавила з себе. 

— А…це твій дружок надіслав мені. Кур'єр приніс. У кімнаті є ще кілька ящиків. Бог його знає, для чого мені сраному і брудному хулігану білі шкарпетки? – сміявся собі під носа Хостер, — Може ти знаєш, Крихітко? 

— Мішель хотів зробити тобі приємно…

— Та скажи хай запхає собі ті шкарпетки у сраку!! — вибухнув Хостер, — Чи цей пихатий мажор думає, що дружбу можна купити білими шкарпетками?!! 

Віра змахнула сльози, що нахлинули з новою силою. Вхідні двері все ще були відчинені, але вона вирішила не йти, а натомість розвернула і підійшла до хлопця. Заглянула прямо в очі. Там все ще був той Хостер якого вона любила. Спершу їй хотілося вмастити хулігану ляпас, але потім вона передумала. Вірніше не стрималась і натомість поцілувала, а в кінці боляче вкусила хулігана за губу. Той зойкнув і відсторонився. 

— Це тобі за те що не чистив зуби кілька днів! — гаркнула, — Я наче тільки що смітник поцілувала…— витерла губи після поцілунку Віра.

Хостер стояв перед нею і знову чухав брову. Його тіло рухнуло на стіну поруч. 

— Тобі краще піти, Віро…і ніколи більше не приходити сюди…

— А ти можеш без мене? Ми не бачилися кілька днів і ти…і ти ось у що перетворився!

— Думаєш, це твоя заслуга, Крихітко? — підійшов до неї хуліган і боляче стис за нижню щелепу. 

— Аякже! – рішуче відповіла дівчина, забираючи його руку зі свого обличчя, — Тобі варто сходити у душ.

— А якщо я…якщо почищу зуби, ти поцілуєш мене ще раз? — його запитання було простим, а руки нарешті опустилися і здається розслабилися. 

— Ти мене, — відповіла вона рішуче, — Бо іншому ти…

— Бо по іншому я не зможу, — продовжив хлопець, і ніжно всміхнувся. 

Поки Хостер був у душі Віра наводила лад у його кухні. Порожні бляшанки летіли у смітник, разом з усім іншим мотлохом. Коли поверхні були більш менш чистими, Віра стала мити посуд. Останнього було не так багато, проте він був давнім, відтак відмивався погано. Потім вона зазирнула в холодильник. Не густо, кілька яєць, якийсь протермінований соус, і макарони з “мохом”. Тоді вона зазирнула у тумбочку з крупами. Теж було всього по трохи, але не так багато, як хотілося б. Вона зітхнула і сіла на стілець. На сусідньому лежав Холістер. Коли вона торкнулася його шерсті котик приємно замурчав.