37. Терпи...терпець шліфує ))

Коли Віка повернулася з вбиральні Мішель вже переліг у ліжко. Він кумедно крутив головою, приспівуючи собі під ніс якусь мелодію. Під очима у нього були патчі. 

— О, Зірочка. І зразу…цю темну кімнату, — провів він рукою навколо, — Осяяло! І мене теж осяяло, Вікусю, – різко звівся Мішель і сів на ліжку. 

— І чим же? Ну давай…просвіти й мене, — видала саркастично дівчина, і закотила очі. 

— Що мені треба кави! Цей темний напій проллє світло на мій туманний мозок, – видав Мішель і по-філософському примружив очі. 

Віка звелася і пошвендяла до кухні. Її нестерпно мучило питання, що це сталося з Мішелем? Він страждає як дівчина, яку кинули. Точно…може його кинула Міранда? Хоча навряд чи хто може кинути такого як Мішель? Доброго, багатого і красивого. Ще й харизма яка пре з нього, навіть тоді, коли він трохи не при своєму глузді. Отак нічого й не придумавши вона заварила каву і повернулася до хлопця в кімнату. Той побачивши її розплився у посмішці. 

— О, Чорноброва, знову повернулася до мене, — зробив він жалісливий вигляд лиця, — Не минула й вічність.

Така фраза Мішеля могла мати певний підтекст. А могла й не мати! Та Бог його розбере, що в цього дурбелика в голові! 

— Ось, тримай свою каву, — тицьнула дівчина йому під ніс приготований напій.

Мішель взяв чашку і вже коли підніс до самих губ, видав: 

— Хоча знаєш, я передумав, — тицьнув він горня Віці назад, — Каву в моєму стані краще не пити. Вона на мене завжди погано впливала, робила ще більш дурним. 

— Від коли це? — нахмурилась дівчина. Весь її вигляд говорив - що за дурню ти верзеш? 

— Від учора…чи може позавчора.., чи може тиждень тому я це виявив. Особливо якщо ще з чимось солодким з'їсти. Наприклад з рулетом меренговим чи ще чим..то все, дах того…їде остаточно, Вікусю. Точно тобі кажу…

— І що я маю зробити? 

— Чай, — привітно усміхнувся Мішель.

Віка кілька секунд дивилася в очі другу. Навіть була спокуса йому ту каву в обличчя вилити, але стрималася. “Терпи…терпи, терпець тебе шліфує!” – мовчки прокрутила в голові, і пішла до кухні. Цикнула чайник. Мовчки спостерігала за тим, як на його дні збираються бульбашки. Нарешті вода закипіла і вона залила пакетик кип'ятком. Тоді взяла напій і повернулася до Мішеля. 

— Чую божественний запах. Так завжди пахла Віка Морозна, але цей божественний запах то від чаю, – простягнув руки хлопець, щоб взяти горня.

Віка мовчки зціпила зуби, і голосно потарабанила ложкою об стінки посудини. 

— Обережніше, Вікусь…а то проллєш мені на одне місце, — забрав горня у подруги Мішель. 

Тоді він вже збирався пригубитися, але знову зупинився. 

— Це ж просто кип'яток, Чорноброва. Не можливо пити….-- простягнув він горня назад. 

— І що ти пропонуєш? — пирхнула дівчина, очі якої вже ладні були метати блискавки. 

— Пропоную подмухати. Ну знаєш як малим дітям дують, — глипнув на неї хлопець.

— Мішелю, ти…– збиралася обуритися Віка, але друг її перебив.

— Ну, будь ласка, так мені завжди таточко робив, — кумедно і водночас благально вигнув губи Мішель, – Не відмов мені…

Давив на жалість гад! Тож Віка мовчки проковтнула образу і стала дмухати на горня. За хвилину їй це набридло і вона повернула чай назад Мішелю.

— На! Мало б уже трохи остигнути.

— Дякую, – зобразив покращення настрою хлопець.

Але перед самим ковтком він знову зупинився і поморщив носа. Ну що цього разу?!

— Він чорний, Вікусь…

— І???

— Я не хочу чорний. 

— А який хочеш? — запитала Віка уже з усіх сил стримуючи себе від вибуху.

— Ну зелений.

— Пий чорний!!

— Ні…не можу. Я дивлюся на нього і плакати хочеться. Він дуже депресивний. А зараз усе і так чорне. Як земля і життя. Хай хоч чай буде зелений.

— Та ти якийсь сраний Арістотель!! – буркнула Віка забираючи горня назад. 

В кухні вона вилила чай у раковину і дістала новий пакетик, цього разу зеленого чаю. Хай тільки цей гад придумує щось цього разу! Терпи!!

— На ось зелений, – простягнула вона хлопцю чай, а той нагнувся над горням, щоб понюхати, аж тут прямо в напій шубовснув патч, щоб був в нього під оком.

— Ой, — розсміявся сам до себе Мішель.

— І що тепер? Переробити?!!

— Ну, — потис плечима хлопець, — Переробити, — простягнув він горня дівчині з невинним виразом обличчя. 

— Голову собі перероби!! — буркнула уже у дверях дівчина, а тоді озирнулася з вдаваною привітністю додала: — Зараз все буде, Мішелику! 

— О…за це я тебе і люблю, Чорноброва! — наздогнала Віку фраза хлопця.

На кілька секунд дівчина завмерла. Це зізнання прозвучало як розряд електричного струму, проте…він же сказав це отак просто. Озирнулася. Мішелева дурна либа говорила, що її припущення вірне. Дурбелик!! І взагалі, що йому на це відповісти: я тебе теж! Чи може: я тебе ні. І те і те звучатиме занадто жалюгідно. Тож Віка обрала змовчати, хоча висловити було багато що! 

— На ось чай, — простягла дівчина Мішелю новий напій. 

Хлопець деякий час сидів непорушно. Просто сидів навпроти неї й втикав. Ніби вона яка картина Мона Ліза, чи інший витвір мистецтва. Колись він вже так дивився на неї…Тоді, коли їй було сімнадцять. І вісімнадцять і дев'ятнадцять і двадцять. До того моменту поки не поїхав у Париж на кілька років. І тепер знову у нього був такий погляд. Чи може це вона собі придумала? 

— Мішелю, тебе що…заглючило, — помахала вільною рукою перед його обличчям Віка. 

— Ага…кажу голова не варить…зовсім, — похитав ствердно Мішель. 

Затим взяв чай, але так і не пив. Просто відставив на тумбу. Тоді обережно торкнувся долонею підборіддя Чорнобрової. Обережний рух, і він притягнув дівчину за підборіддя до себе. Їх губи майже стикнулися. Тепер вже не тямила Вікина голова. Вона чекала, що друг її поцілує, але він цього не робив. Просто мовчав і дивився. Проклятущий каторжник! – майнуло у дівчини в голові. А тоді вона відчула його поцілунок. Її губи самі відповідали, впевнено і бажано…проте за кілька секунд Мішель зупинився і відсторонився.