36. Муки душевні

Мішель почувався паскудно останні дні. Наче хто нахаркав у душу. Хоча так воно і було. Тож у нього не було настрою ні на танці, ні на тікток, ні на розмови з будь-ким. Проте Степан Морозний дзвонив вже втретє. Варто взяти трубку, бо на четвертий раз цей нав'язливий чоловік може взагалі приїхати! Хай краще по вухах проїдеться, ніж приїде особисто! 

— Алло, — відповів хлопець, при цьому закотивши очі.

— Алло! Дякувати Господу Ісусу, ти взяв нарешті слухавку, синку. А то я вже “барбовалу” перепив. Де ти пропадаєш? Захворів чи що? 

Скільки запитань відразу.. Мішель скривився, вирішив відповісти лиш останнє.

— Та можна й так сказати, — відтяв байдуже, шмигнувши носом.

Захворів душевно. А що теж хвороба. Ніякої брехні! 

— Ого. Ти щось часто став хворіти. Це не добре. Може…може тебе цей..у лікарню завезти? 

— Ні…та зі мною нічого серйозного, дядьку Степане. Хоча…знаєте, а можна, щоб до мене Віка приїхала? Хай би знову чаю мені зробила чи ще щось…

— Не те що можна. Треба! — аж оживився Морозний, — Слухай…а ту свою мазь помічну дати їй? Ну щоб…

— Ні..ні, — розсміявся хлопець, — Обійдемося цього разу без мазі. Просто Віки буде достатньо. 

— Добре, зараз я її спроваджу. Ти..ти нікуди не йди, навіть з ліжка не вставай! Віка приїде і буде для тебе як твоя персональна медсестра! — хмикнув чоловік у слухавці, а разом з ним задоволено хмикнув і Мішель. 

“Отож, чорноброва! Схоже прийшов час розплати” — задоволено всміхнувся сам до себе Мішель і закрив очі. 

Тим часом Степан носився по хаті у пошуках доньки. Адже, таку нагоду впускати не можна. Коли Мішелю погано, Віці має бути добре. Віці треба користуватися моментом. 

— Вік! Вікусь!! — кричав на всю хату Степан.

— Тато, чого кричиш…я у кухні, — озвалася беземоційно дівчина.

Поправді настрій у неї теж був паскудний. Вона була злою на Мішеля, на його Міранду, на сестру та Хостера…одним словом на пів білого світу. Тож їй відчайдушно хотілося наперчити Мішелю. Тим паче той сам їй дав козир у руки. І як тільки батько зайшов до кухні вона вже зібралася здати свого дружка з тельбухами:

— Тато, а Мішель…, — почала говорити, та батько її хутко перебив.

— Що Мішель? Захворів? Та я знаю, що він до тебе теж дзвонив? Просив приїхати?

— Та ні…не просив….

 Як добре, що вчасно притримала язик, — констатувала подумки Віка.

— Зате мене просив, щоб ти приїхала і доглянула за ним, — підморгнув Степан.

Віка ж отетеріло кліпнула. 

— Угу…тому давай, — замахав руками батько, — Хутко одягайся і їдь до нього. І Вікусь, щоб цей…щоб без твоїх оцих фокусів, а то я тебе знаю! Що Мішель попросить, все маєш для нього зробити….ну в межах благорозумного…звісно, — додав здійнявши брови. 

— Тат, він точно просив, щоб я приїхала? — ще раз перепитала дівчина.

— Вікусь, ну який мені сенс брехати? — обурливо пирхнув Морозний.

— Та я не знаю, таточку, — здивовано перетяла плечима Віка, проте таки пішла одягатися. 

За годину Віка вже стояла під дверима друга. Вперше за стільки часу вона чомусь хвилювалася. Навіть рука тремтіла. 

“Вік, зберися! Зберися!!” — наказав собі подумки, заплющивши очі. 

— О, Віруся, — розплився у посмішці Мішель, несподівано відчинивши вхідні двері. 

— Я…я Віка, — здивовано глипнула на нього дівчина.  

— О, Вікусю, не признав, пробач…

Він це серйозно?! І знову ця недолуга посмішка. Він що це п'яний? Дивний, чи навмисно рубає лебедя. 

— По правді не чекав, з чого така честь? 

— Як це не чекав? Мені тільки що тато казав, що ти просив у нього, щоб я приїхала, — буркнула дівчина ображено. 

— А….— довго протягнув, а тоді додав: — Та? — вигнув губи спершу у здивуванні, тоді у задоволенні Мішель, — Забув, буває, — і знову ця либа на всі тридцять два. 

— Як це забув, Мішелю?! Минула всього година..Короче, — різко повернулася вона до виходу, — Не треба мене, то я йду!! 

— Ей, та чого ти…Чорноброва? — відповів Мішель уже так ніжно, що їй щось аж у серці тьохнуло. 

Хлопець ще й за руку її вхопив. Пальці стиснули Вікин зап’ясток обережно, з давнім теплом. 

— Раз кликав, значить треба ти мені, — всміхнувся тягнучи її назад до помешкання, — А то ось бачиш в якому я стані…

— Якому стані, Мішелю?! — буркнула дівчина.

— Журливому, Чорногуска! Бачиш туга мене охопила, не здатний я впоратися з нею сам, — протараторив хлопець, — Ну ти заходь, — замкнув він за дівчиною двері, — А чого без круасанів? 

 — Та тобі здається не круасани потрібні, а стусани! 

— Ніяких стусанів для мене, Вікусю, ти чого? Для мене лише любов і тепло, угу….— присів на зручне крісло Мішель і поплескав долонею коло себе, запрошуючи подругу сісти, — Давай, подружко, від коли це ти почала мене соромитися? — підморгнув заохотливо, бо Віка була у ваганнях. 

Зрештою дівчина сіла поруч, в Мішель шубовснув їй своєю головою на груди. 

— Ох…так би й хотів тут сховатися, проте моїй голові тут не вистачить місця. Хіба що ніс сховається, — реготнув. 

Віка після цієї фрази взяла його голову і відкинула від себе геть. Що це сьогодні з Мішелем!? Ні ну він звісно завжди був дурбеликом, але ж не таким аж! 

— Слухай, Мішелю, припиняй цей цирк! Що з тобою відбувається? 

— Я не знаю, — відповів друг зазирнувши подрузі в очі, — Але кажу тобі це мене так криє від туги…

— Туги за ким?

— Не знаю, — перетяв хлопець плечима, — За Мірандою…мабуть…

— То треба було її й покликати, раз так сумуєш за нею! — випалила дівчина і різко звелася з крісла, проте рука Мішеля знову схопила її за зап'ястя і висадила назад. 

— А може за тобою, — додав тепліше, — Як розібратися, чорноброва? 

Попри те, що Мішель явно корчив з себе дурника, Віка відчувала в його словах щирість. І це засмучувало її ще сильніше. 

— Нащо за мною сумувати якщо я і так завжди поряд, — відповіла дівчина стримано, і навіть ніжно.