32. Треба тебе спаскудити

Віка розуміла, що ігри батька, себто його місію, треба терміново завершувати. Інакше вона точно закінчить розбитим серцем, при чому цього разу своїм, а не Мішелика. Треба ж таке…стільки років її друг так хотів, щоб вони були знову разом, а їй було байдуже. А тепер, коли в нього є дівчина, і у нього з Мірандою серйозні стосунки, вона зрозуміла, що Мішель для неї дорогий. І не просто дорогий як друг, а саме як кохана людина. Тож, вона була цілком серйозно налаштована покінчити з цим зближенням. Адже, Мішель почувається ніяково щоразу, а їй стає все болючіше…

— Мішелю, тобі ще не набридли оці поривання мого батька звести нас? — запитала Віка у друга. 

Зараз вони були разом у кав'ярні й дудлили каву з соломинок. 

– Ще й як, чорноброва. Сил уже нема…чесне слово.

— Я…я, здається знаю, як зробити так, щоб він від нас відчепився. Ну себто від нашої пари, — Мішель глянув на неї з-під лоба, — Ну що й не пара взагалі, – додала Віка. 

— Угу, і який уже у тебе план, Вікусь? Вирішила і собі з кимось замутити як твоя сестра? — підморгнув хлопець.

— Що? — тривожно закліпала повіками дівчина, — Та ні…але цей…я не певна, що тобі сподобається мій план…

— Я згоден майже на все, тільки щоб Степан Морозний відчепився від мене! — розсміявся хлопець.

— Ну короче…— вагалася дівчина, — Пропоную тебе спаскудити. Ну себто наговорити на тебе всілякого, щоб батько перестав сватати тебе мені.

Так…звучала така пропозиція низько! І принизливо. Віці було соромно, але таким чином вона хотіла найперше переконати себе, що вони з Мішелем не пара. Що є кращі хлопці…і Мішель не такий вже й ідеальний кандидат у її чоловіки. Хоча кого вона обманює? Батько має рацію…краще за Мішеля таки не знайти. І не тому, що він і справді ідеальний. Атому, що вона уже закохалася. 

— Та я тільки за, — напрочуд спокійно сприйняв таку пропозицію хлопець, і кумедно підтис губи, — Даю тобі прапор у руки, Чорноброва, – відсалютував горням з напоєм Мішель. 

– Ти за? — нахмурилася дівчина, — Я думала тобі буде неприємно…

— Чому ж? Я знаю який я є…мені інколи самому соромно за самого себе, — поставився з сарказмом до себе самого хлопець, — Та не переймайся, Вікусь, я вже на все згоден, — махнув рукою хлопець.

— Ні…я маю поглянути тобі в очі. Бо ти можеш лукавити, — заперечила Віка, знімаючи з хлопця темні окуляри. Перед її очима постав синій фінгал, – Господи, Мішелику, а це звідки? 

— Раз втарабанив хтось, значить заслужив, — віджартувався друг, але Віка склала руки на грудях і чекала пояснень, — Та це…я цей, вдарився. Буває, — одяг назад Мішель на свої очі сонцезахисні окуляри.

— Ти брешеш! Нахабно і безбожно, Мішелю. А ти ніколи не вмів це робити.. 

— Ну чому я завжди такий очевидний? — закинув голову Мішель, вкотре повторивши свою часто вживану фразу. 

— Колися, що з оком! 

Вікині руки були загрозливо складені на грудях, а погляд пропалював наскрізь. Від цієї Чорногуски не відв'язатися! 

— Я короче в'язався у бійку. Зуби не вибили, але бачиш, — ткнув він собі пальцем під око, — Оце таки зафігачили. 

Віка кілька секунд дивилася прямо Мішелю в очі, а тоді сказала: 

— Гаразд, повірю, що ти щось вдарився, – винесла вердикт подруга.

Отакої! Та і йому і справді нав'язують бабську поведінку…та що ж таке? 

— Що не віриш, що я можу з кимось кулаками помахати? – пирхнув Мішель, відставляючи каву і махаючи кулаками в повітря.

— Мішелю, а ти точно вмієш битися?

— Та вмію! Я ж кажу. Уже й перевірив! – підморгнув він подрузі. 

Віка лиш всміхнулася і залпом випила своє лате. А за годину вона уже була вдома. Батько сидів у кухні та лайкав тікток Мішеля. Ай справді, чим йому ще зайнятися на пенсії? Зараз буде тобі Мішель, таточку! 

— Тат, зайнятий? 

— Ну так то не дуже, Вікусь, – на мить відірвався від смартфона чоловік, а тоді знову залип на екран мобільного.

— Я просто хотіла поговорити з тобою про Мішеля.

— А…тоді звісно не зайнятий, — відклав батько телефон в сторону, — Ви що…? - хитро посміхнувся, — Надумали одружитися? 

— Що? — обдало Віку холодом, — Ні…я хотіла…

— Ні? — скривився Степан, явно розчаровано, — Але те, що ти хотіла це давно я вже пойняв. Тільки от чим думала, коли постійно відшивала такого хлопця?! 

— Я хотіла поговорити з тобою про його поведінку, — хутко перевела дівчина розмову в потрібне їй русло.

— Ну і…

— Ну розумієш..останнім часом Мішель поводиться дивно…

— У сенсі дивно? 

— Ну він змінився. Не в кращу сторону, тат, — сказала обережно, слідкуючи за реакцією батька. 

— Вікусь, я не можу втямити про що ти говориш! Ти або наведи реальні приклади, або цей…не складай тут наклепів на Артурчикового сина, — пирхнув Морозний. 

Віка лиш закотила очі й подумала, що батько їй нагадує того самого бурчливого дідуся у якого на старості є улюблена собачка, з якою він носиться день і ніч. Купує найдорожчі корми й при кожній нагоді цілує скрізь, де тільки можна. Звісно під собачкою вона уявляла Мішеля.

– Ну от сьогодні, ми їздили з ним на каву. А перед тим як сісти в машину, він цей…мені навіть дверцята не відкрив. Ну хіба так вчиняють джентльмени? 

— Що? — нахмурився батько, всім своїм виглядом говорячи: що за дурню ти несеш, доню? 

— Кажу він мені дверцята не відчинив, ні у машині, ні перед дверима кав'ярні, – ще раз наголосила Віка. 

— О вибачте-пробачте, страшна панні! — демонстративно схилив голову у покорі чоловік, — Скажіть, чи відсохнуть вам руки якщо ви самі собі відчините дверки машини? — пирхнув байдуже, — Теж мені проблема! Ну не відчинив він тобі дверцята, то що такого, Вікусь? У тебе є дві руки, можеш й сама! Он цей паскудник Хостер Вірі двері ногою взагалі відкриває! Але я мовчу!! — взявся за серце батько при згадці іншого потенційного зятя, — Короче, не вигадуй нісенітниць. А як треба, то ти сама йому двері відчини, паском безпеки прищебни! Мішель то є скарб, берегти його треба як зіницю ока! Ось так!