31. 1 Тобі б підлататися

Мішель їхав від Міранди. Щоразу намагався добиратися додому різними дорогами, аби, боронь Боже, не перетнутися зі Степаном Морозним — якщо той причепиться, уже не відчепиться. Зима цього року почалася різко: мороз і сніг, тож Мішель пересів на машину. Моцик поки що припадав пилом у гаражі.

Його увагу привернуло скупчення хлопців. Одні штовхали іншого, і було очевидно — ще мить, і почнеться бійка. Одне обличчя Мішель упізнав одразу. Хостер.

«Мішелю, ти просто проїдеш повз… Ти просто поїдеш. Тебе це не стосується. Тебе це не стосується…» — мовчки прокручував він у голові, знову й знову кидаючи погляд у дзеркало заднього виду.

Але там уже билися. І сили були явно не рівні: Хостер — один, супротивників — четверо.

«Мішелю… тобі не варто в це лізти», — востаннє сказав собі хлопець.

Він важко зітхнув, різко вдарив по гальмах, а тоді буркнув собі під ніс:

— Ти безнадійний дурбелик, хлопче. Просто безнадійний.

За кілька секунд Мішель уже був на місці сутички. Хостер відчайдушно відбивався, але ударів ловив забагато. Ще трохи — і його завалять остаточно.

— Слухайте, пацани, — спокійно озвався Мішель, — а це хіба справедливо — четверо на одного?

П’ять пар очей, включно з очима Хостера, втупилися в нього.

— А це ще що за перець? — скривився один із хлопців, зневажливо оглядаючи Мішеля з ніг до голови.

— Не лізь у це, Мішелю, — прохрипів Хостер, витираючи кров з-під носа й випльовуючи черговий згусток.

— Але я вже вліз, — криво усміхнувся той. — І, знаєш… Вірі навряд чи сподобається, якщо тобі повибивають зуби.

Він підійшов і став поруч із Хостером.

— Ти хоч битися вмієш? — фиркнув той.

— Та Бог його знає, — Мішель знизав плечима. — Ось і перевіримо. Я взагалі більше по бабських штуках. Танцями займаюся, а не боксом.

— Та ти реально дурбелик, — розсміявся Хостер, стаючи з ним спина до спини. — Тепер зуби можуть вибити і тобі, — кивнув на хлопців.

— Ну… якщо що, у мене є за що вставити нові.

— Що це за клоун? — сплюнув один з нападників. — Валіть їх обох!

— Якщо що… я ходжу в спортзал, — прошепотів Мішель Хостеру просто у вухо.

У ту ж мить перед ним глухо гепнуло тіло — Хостер з розвороту поклав одного з пацанів.

— Вважай, ти щойно врятував мої передні зуби, — реготнув Мішель. — Роблю висновок: битися вмієш точно ти.

І саме в цю мить хтось вгатив йому в обличчя.

За кілька хвилин вони таки відбилися. У Мішеля наливався червоний синець під оком, у Хостера були розбиті губа й брова. Руки в обох тремтіли й пекли.

Але з-за рогу з’явилися ще троє.

Мішель нахилився вперед і пробурмотів:

— Може, це прозвучить по-бабськи, але я пропоную звалювати…

— Повністю підтримую, — виплюнув кров Хостер.

І вони рвонули до машини Мішеля. Кілька хвилин їхали мовчки. Мішель ніби хотів почати розмову, проте не наважувався. Хлопець бачив - Хостеру добряче дісталося. Не завадило б у лікарню, та відповідь районного пацана здавалося буде категоричною. 

— Слухай, тобі б підлататися, — все-таки наважився запропонувати Мішель, — Не хочеш..

— Ні, не хочу, — навіть не дав договорити Хостер. 

— Ну тоді пропоную хоча б поїхати до мене…у мене є ліки і…

— Мене просто додому підкинь.

— Якщо погодишся, я попрошу Віру приїхати…бо до тебе батько її не відпустить, — вирішив піти з козирів Мішель. 

Хостер кілька хвилин завагався, а тоді всміхнувся до свого відображення у склі і сказав:

— Ну якщо приїде моя крихітка…

Мішель подивився на хулігана з привітністю, і всміхнувся кутиком губ. Вражало те, яким ніжним Хостер був, коли мова зайшла за Віру, і яким лютим нещодавно у бійці. 

— То за що мені могли вибити зуби? Через що була та бійка? 

— Треба було відбити одного малого…він з мого району…, – коротко відповів хуліган.

— І де ж той малий? 

— Я сказав йому звалювати, — втупився Хостер у співрозмовника, — Ще занадто малий для бійок…То були люди Лисовського, вони завжди ображають слабших. Але поки я головний у себе на районі, так не буде. Терпіти не можу несправедливість…

— Лисовський це хто? 

— Мій ворог. Хоча колись я вважав його другом. Але заздрість дуже отруйна штука…Хуліган з сусіднього району, одним словом. 

— Ясно, — підсумував Мішель. 

Насправді зрозумілого для нього було мало. Хоча вже саме прізвище Лисовський не давало віри. Чомусь в Мішеля виникли асоціації з хитрим лисом. 

— Розкажи щось про себе…ну так, у двох словах, — запропонував Мішель. 

— Мені здається у таких як я написано на рожі, хто вони. 

— Ну судячи з твоєї рожі, ти той самий поганий і кульний бед бой, в якого повинна була закохатися хороша дівчинка Віра, — всміхнувся сам до себе хлопець, — Ну..я ж про все з бабської сторони говорю, — доповнив, бо хуліган наче пропустив ті слова крізь вуха. 

— Її батько бачить мене в майбутньому за ґратами. Та й не тільки він. Усі бачать…всі про це мені тільки й говорять. 

— А ти сам, що про це думаєш? 

– Слухай не тошни як баба, це дратує! – визвірився Хостер, змінивши позу сидіння. Було помітно що йому боляче рухатися, можливо навіть говорити, та Мішель не сприйняв цей випад на свій рахунок, — Чомусь всі думають, що якщо твій батя у тюрязі, то ти обов'язково будеш там же. Це напрягає…– додав стриманіше, нарешті вмостившись і заплющивши очі. 

— То твій батько сидить? За що? — не здавався Мішель.

— Зарізав свого брата як ту свиню. От і все…— лаконічно процідив крізь зуби Хостер. 

— Було за що? 

На цю репліку Хостер лиш пирхнув і розплющивши очі відповів:

— Думаєш, що якщо людина погань кінчена, то її можна прирізати, так Мішелю? 

— Я такого не говорив.

— Жити на світі як син вбивці ще ті душевні муки, але який не який авторитет. Інколи деякі речі занадто грішні, щоб все вирішилося лиш словом пробач…