30. 2 "Стояти" на стрьомі)

Хостер вже поставив драбину до стіни. І хоч там було не високо до вікна, проте без дерева ніяк не залізти самотужки. 

— Який швидкий! – почувся смішок Мішеля, що спокійно спостерігав за цим “злочином”.

Хостер хутко озирнувся і всміхнувся кутиком губ помітивши хлопця. Він за своєю звичкою почухав край брови та смішно вигнув голову, оцінюючи Мішеля. 

— Чекай…ти ж той пацан…з бабським ім'ям? Мішель…здається.

— Угу, – мугикнув Мішель у відповідь.

Він теж і собі оцінював хулігана. Високий, з чорним волоссям, суворим поглядом, ніби таким і має бути поганий хлопчик від якого втрачають голову хороші дівчатка. 

— То що тут робиш? — загрозливо склав руки на грудях хуліган.

— Стою на стрьомі, – реготнув Мішель, – Мене її батько попросив, — кивнув головою у сторону вікна Віри хлопець.

— І що тепер... здасиш мене? 

— Залежить від того як складеться наша розмова, — відповів Мішель, а за кілька секунд розсміявся і додав: — Став би я приносити вам драбину, якби хотів вас здавати, га Хостере? Як гадаєш? 

— Я тебе не знаю, тож повідай мені, — розвів руками хуліган. 

— Її тато чує щось неладне. І зараз він пильнує двері. Відколи він стяв липу, то думає, що через вікно Віра не полізе більше. Тож вважає це аварійним виходом, але ..ну так..на всяк випадок, — покрутив носом Мішель, — Попросив мене постояти на стрьомі, тямиш?

— Схоже він даремно тобі довіряє, — зухвало здійняв зухвало брови догори Хостер. 

— Всім не вгодиш, — байдуже стенув плечима Мішель, — Раджу почекати ще десять хвилин, у мене з Морозним має бути зідзвон. Я маю відзвітуватися, що тут усе чисто, — розсміявся хлопець, від абсурдності усієї цієї ситуації. 

— А далі що? 

— А далі її тато засне у своєму черговому кріслі, коло дверей, і дорога буде вільною, Хостере, — вказав рукою на драбину Мішель.

— Якщо ти не станеш на заваді, — навис над хлопцем хуліган.

— Здається мені, дружбанчику, що я для тебе не завада, — ткнув пальцем у груди хулігану Мішель і відсунув від себе, — Ти у будь-якому разі, можеш двінути мені з лівої…ну або з правої, я не знаю яка у тебе робоча, і все одно полізти до Віри.  

Хуліган подивився на хлопця з сарказмом і голосно хмикнув. Тоді запитав:

— Ти і справді є таким дурбеликом, Мішелю? Чи лиш косиш під такого? 

— Справді є, — розсміявся хлопець у відповідь, — Слухай я не хочу ставати з тобою якимось дружбаном чи щось таке…просто Віра дорога мені. Я не хочу, щоб ти їй зробив боляче….Хостере. 

— З чого б мені робити їй боляче? 

— Я не знаю..може для тебе це гра. Може ти захотів закрути їй голову, а потім кинути..чи ще що…

— То тобі дорога Віра чи Віка? 

— Обоє. Вони обоє мені дорогі, — щиро відповів Мішель.

— А мені дорога лише Віра…і срати я хотів, що і хто про це все думає. І взагалі, Мішелю, з нас двох боляче робиш дівчині лише ти, — тепер вже Хостер ткнув пальцем хлопцю у груди. 

— Ти не в курсах, друже, — розсміявся Мішель.

— Та невже, мені здається треба бути йолопом, щоб не помітити, що дівчина запала на тебе. 

— Віка нічого до мене не відчуває. Я для неї просто друг. Лише друг…

Хостер на це лиш хмикнув і реготнув сам до себе. 

— Тобі дорога Віка, так само як мені дорога Віра, дружбанчику… - виніс вердикт хуліган. 

— І чому я завжди такий очевидний, — кумедно закотив очі аж до лоба Мішель, — Так, я зустрічався колись з Вікою, проте зараз ми не пара, але її татусь думає, що пара, але насправді у мене є дівчина…

Поки Мішель усе говорив хуліган демонстративно скривився від цієї Санта-Барбари. Затим натягнув шапку до вух і похукав на руки. 

— Слухай…мене не колише оця вся ваша романтична фігня, — зупинив Мішеля Хостер, — Мене з вас усіх колише лише та крихітка за вікном. Тямиш? 

— Ти не зможеш все життя таємно зустрічатися з нею..Хостере. Я б радив тобі все-таки поладнати з її батьком, — сказав Мішель зморщивши лоба.

— Схоже ти “улюбленичок” її татуся, і бажаний зятьок.

— Щось схоже на те, — не став заперечувати Мішель.

— Ну от. Ти при баблі…вихований, друг сім'ї, надійний, а хто я? — розвів руками Хостер, — А я - хуліган, який може втяти якусь дурню. Облиш…її батько ніколи не прийме наші стосунки…

— Я так не думаю. Колись її батько і мене на дух не переносив, але зараз бачиш, хоче силою одружити з донькою. 

Хостер хмикнув, а весь його вираз говорив - що він не вірить у це. 

— Це правда, Хостере. Хоч вір ні, а хоч ні…та її батько, був такий же хуліган як ти. Йому теж інколи зносило кришу. Короче, клема падала йому і не раз. Тож повір…справа не у твоєму походженні, а в тобі. Ти занадто сильно нагадуєш йому його самого. А він сам…ну якби тобі сказати, не в захваті від себе такого. Хвилюється він за Віру…Ти..ти хоч би спробуй з ним поладнати. Знаю, справа не з простих…з власного досвіду відчув, але він цей…непоганий мужик..Чесно тобі кажу…

— Якщо він схожий на мене, значить він поганий мужик, — видав саркастично Хостер. 

Мішель зробив паузу, ймовірно підбираючи в голові потрібні слова. Бо таки дядько Степан не був поганим, так можливо він людина з якою не завжди легко, проте легкі шляхи інколи ведуть до таких же легковажних людей. А батько Віри мав свої принципи, мав своє бачення, але й мав він розум до того, щоб відчувати людей. 

Телефон парубка задзвонив і він підніс слухавку.

— Так, дядьку, — всміхнувся Мішель Хостеру, — Так…я все ще тут стою…— пауза, ймовірно хлопець слухав тиради Морозного, — Добре, ще п'ять хвилин і я їду, гаразд? 

За кілька секунд розмову було завершено. 

— Що ж…Хостере, здається тепер ти можеш навідатися до Віри. Тільки цей…драбину потім постав, будь ласка, на місце…не треба мене підставляти, — криво усміхнувся юнак, – Короче, не мені тебе вчити. Ти вже точно з тих, які вміють замітати за собою всі сліди…

###