27. Сестринські розмови

Віра втомлено лягла на ліжко. Їй не хотілося плакати, проте сльози самі покотилась з очей. Вона злилася на себе, за те що дозволила собі висловитися так в сторону батька. Вона ніколи в житті так не робила. Совість гризла її, але їй хотілося бути з Хостером. Він їй подобається…більше ніж подобається. Якось вона поступилася сестрі, але цього разу вона не поступиться.

 Тихий стук у двері змусив її швидко стерти сльози та зібратися докупи.

— Хто там?

— Вір, це я, — почувся голос сестри, — Можна поговорити? 

Кілька секунд Віра думала над тим, що їй робити. Бо по правді говорити ні з ким не хотілося…навіть з Вікою. 

— Так, проходь, — зрештою відповіла. 

Віка тихо зайшла в кімнату і сіла навпроти ліжка Віри. У те саме крісло, де нещодавно сидів Хостер. Краще б це прийшов він. 

— Як настрій? — намагалася почати розмову Віка, — Схоже побачення не дуже вдале, якщо ти плакала.

— З чого взяла таке? — підвелася з ліжка Віра і суворо глянула на сестру.

— Я відчуваю…я твоя сестра близнючка.

— Ну тоді мала б відчути, що я плакала не через побачення, — криво всміхнулася Віра. 

— Слухай, тато хоче тобі добра.

— Я знаю. Не треба говорити зі мною як з п'ятирічною, сестричко. 

— Коли плануєш вийти на роботу? — вирішила поки облишити тему з Хостером Віка. 

— Завтра, – беземоційно відповіла Віра, обхопивши ноги руками.

— Слухай можна до тебе сісти? — приязно всміхнулася сестра, простягаючи Вірі долоні.

— Давай, — розсміялася Віра і собі простягаючи руки, щоб обійнятися з сестрою. За кілька секунд вони вже сиділи поруч і втикали кудись у куток кімнати. 

— Бачилася вже з Мішелем? — поцікавилася Віка. 

— Ще ні. До речі, що у вас з ним? 

— Не знаю, Вірусь. Та наш батько завзято хоче нас звести знову.

— Що серйозно? – розсміялася Віра.

— Так, — і собі підтримала смішком сестру Віка, — Він діє як профі, кажу тобі. Сама знаєш який упертий наш батько. І знаєш…ми навіть поцілувалися з Мішелем.

— Ну ви й до цього цілувалися, — перетяла плечима Віра.

— До цього у нього не було Міранди, — закотила очі Віра, — Та й той поцілунок був під натиском батька. Здається тато з тієї пори сприймає нас як пару з Мішеликом.

— Як багато я пропустила, — розреготалася знову Віра, — А що Мішель? 

— Ну не знаю…Мішель продовжує зустрічатися з Мірандою…

— А ти? 

— А я.. — Віка на мить завагалася, — Здається тато таки добився свого…і я реально закохалася у свого друга…— зізналася Віка.

— Ого, — вигнула губи Віра, — Ну що ж вітаю…чи співчуваю. Не знаю, Вік. Обери сама, – додала відриваючись від сестри та зводячись з ліжка. 

— Як думаєш у мене є хоч якісь шанси? 

— Після того, як ти кілька років втирала йому, що він просто друг і між вами нічого не може бути? — хмикнула Віра.

— Я реально нічого не відчувала до Мішеля, а тепер думки про Міранду поруч з ним зводять мене з розуму, — обхопила голову руками Віка.

— До мене вже не ревнуєш? — криво всміхнулася Віра…сестра цей комент вирішила проігнорувати…— Слухай, знаєш що я думаю, Вік. Що якщо ти постараєшся, то Мішель все ще може бути твоїм. Ну ти хитра…завжди була така. Там обіймеш, там ближче присунешся…там ненароком притиснеш…і все. Мішель знаєш дуже піддатливий. Йому легко закохатися…тим паче у тебе. Щоправда, перед Мірандою, то буде якось не дуже. Але коли тебе то хвилювало, сестричко, адже так? 

— Вір, за що ти так? 

— Я нічого такого не кажу. Усе по факту. Як каже наш батько - за щастя треба боротися, — потисла плечима Віра, – А Мішель вартий того, щоб за нього поборотися. Красивий, багатий, добрий, харизматичний, ганяє на байку..список можна продовжувати до ранку. Тож…я згідна з нашим татом тут…його не можна віддавати. Повір мені шкода Міранду. Я вже точно знаю, що вона відчуватиме, якщо Мішель повернеться до тебе. Але ти ж моя сестра близнючка, Вік. Тож я за тебе! – підняла вгору Віра кулачок і прокричала ура. 

— То значить ти теж вирішила боротися? 

— Одного разу я вже відступила…цього разу я теж хочу бути щасливою.

— Невже, Вір, ти й справді бачиш себе у парі з цим хуліганом? 

— Хочеш вір, а хочеш ні, Вік…та він мені подобається навіть сильніше ніж Мішель тоді. Здається я теж закохалася, — розсміялася Віра, а разом з нею і її сестра. 

— Що ж…ура! — тепер вже Віка здійняла свій кулачок догори, – Але я все-таки…боюся цього твого Хостера. Тож, вибач, але мені доведеться доповідати усе татові.

— Ти не посмієш, — обурилася Віра.

— У мене немає вибору….

— Якщо розкажеш йому, я розкажу про вас з Мішелем, що ви лиш граєте у пару, а нею не є! 

— Вір…тобі реально не страшно? – не могла зрозуміти сестру Віка.

— Хостер просто хлопець…такий же як і Мішель. Просто без багатого татуся і…

— Його тато вбивця…— перебила Віка.

— Угу…а наш хто? — і собі випалила Віра.

Після цієї фрази між сестрами запала хвилина мовчання. Тієї теми вони не проговорювали ніколи. І мабуть, ніхто з них не хотів проговорювати її й сьогодні.  Тож вони знову обоє втупилися у кут кімнати. 

— Не рівняй нашого батька до якогось вуличного пацана…— першою порушила тишу Віка.

— Я не порівнюю їх, але наш тато теж колись був вуличним пацаном, якого били. 

— Все може бути не так, як тобі здається…Вір…

— Теж саме можу сказати й тобі, сестричко.

— Тато, правий. Ти втратила клепку, Вір, – підсумувала Віка, плеснувши себе по колінах. Вся її міміка показувала, що вона не підтримує Віру. 

— Тут не сперечатимусь…мабуть, так і є.

Сестри розсміялися практично разом. 

###