26. Подумай кого ти тягнеш у сім"ю

Додому Віра повернулася пізно. Але не так аж…щоб батька було не прихопив інфаркт. Проте тільки вона відчинила вхідні двері помітила тата, що сидів у кріслі в коридорі. Прикусила нижню губу і тихо зачинила двері, щоб не збудити інших. 

— А чого не через вікно? — видав саркастичний коментар батько. Явно він був не в найкращому настрої…якщо не сказати у паскудному. 

— Через двері зручніше, тат, — видала і собі саркастичну відповідь Віра і стала роззуватися. 

Батько на такий коментар лиш невдоволено пирхнув, а потім важко зітхнув. 

— Хочеш вір, а хоч ні та я, бачить Господь Ісус, дуже за тебе хвилювався! — став Степан зі свого крісла та підійшов до Віри. Потім обійняв за плечі й обережно притис до себе, – Дуже хвилювався, дитино.

— Таточку, зі мною все добре…як бачиш, – всміхнулася дівчина.

Схоже минулося…і може й не буде скандалу.

— Йди помий руки та ходімо до кухні. Поїси…ти останнім часом полюбила їсти, це мене радує. І заодно поговоримо. Але теми, на які ми говоримо, мене не радують, — вказав Морозний на ванну рукою. 

Ні..схоже таки скандал буде…

За кілька секунд Віра вже була у кухні. На столі стояла тарілка смаженої картоплі - точно готував тато. І миска свіжого салату - явно справа рук матері. У інший раз дівчина б з задоволенням з'їла це все, але після вуличної шавухи хл розміру їй їсти не хотілося взагалі. Навіть гречка не влізла б. 

— Сідай! — вказав рукою на стілець Морозний. Очі суворі. 

— Тат…я..цей…не голодна. 

— Ну не голодна, то не голодна, — підхопив тарілку з картоплею зі столу Морозний і за кілька секунд вечеря полетіла у смітник. Віра у цей момент подумала, що її батько чимось подібний до Хостера. Хоча ця думка видалася їй доволі дурною, проте інтуїція підказувала — думка вірна, — Кави? — спокійно після цього запитав Степан, — Ну для заспокоєння…– знову сарказм.

— Кави? Так…дякую, таточку, — відповіла донька без сарказму. 

Поки кавомашина гуділа, Степан уважно дивився на Віру. Ніби вона підозрювана у важкому злочині, а він суддя, який вагається щодо свого рішення. 

— То як пройшло побачення з тим хуліганом Хостером? 

— Нормально пройшло, тат. 

Кавомашина запікала. Чоловік забрав невеличке горнятко з коричневою рідиною і поставив його перед Вірою. Тоді ще раз подивився прямо в очі та сказав: 

— Матінко рідна, Вірочко! Ну ти хоч розумієш у що ти вляпуєшся?! Боже, дитино, спам'ятайся! Прошу тебе ради Бога. Ти..хоч…уявляєш кого ти тягнеш у нашу сім'ю? 

— І кого ж? — спокійно запитала Віра. Їй було не звикати до запального характеру батька. 

— Я сьогодні говорив з одним знайомим…короче. Батько цього Хостера сидить у в'язниці! — видав Степан явно чекаючи на приголомшену реакцію доньки, проте її не було.

— Я знаю, – спокійно відповіла Віра, відпивши трохи кави.

— Знаєш? – скривився батько у п'ять погибелів, – Господи Ісусе, дай мені терпіння. Гаразд…гаразд…тоді ти напевно не знаєш за що він там сидить.

— Чому ж? — всміхнулася Віра, — І це знаю. За вбивство. 

— Матінко рідна, – схопився за голову Степан, – Що він тобі наплів цей бандюк?! Що його татуся підставили, так? Що повісили на нього…що…короче, давив на жалість тобі, а ти в мене добра і в усе охоча вірити….

— Тат, Хостер сказав мені, що його батько винен і аж ніяк не намагався його виправдати, — ошелешила Віра батька. 

Степан важко зітхнув і опустився на стілець в кухні. Хутко розтер обличчя та сказав спокійно…наскільки це йому вдалося, звісно.

— Короче так..я тобі забороняю з ним зустрічатися. І крапка.

— Чому? 

— Чому? Та, тому що він небезпечний! Він не дружить з головою! — погепав себе по виску Морозний, — Він нестабільний тип! Від того, що він коїть, рукою до в'язниці подати! Чи ти і на це згідна? Носити передачі у в'язницю, бути клятою ждункою? Сидіти дні і ночі сама!!

— Тату, Хостер не в темниці!!

— Мало що залишилося до цього!! Чи ти думаєш, що твоє чисте кохання врятує його, так? 

— Ну мамине ж врятувало тебе, — видала зухвалу відповідь Віра.

У будь-який інший день вона б ніколи не наважилася висловити щось таке своєму батькові, але не сьогодні. Сьогодні вона ладна битися до кінця, чого б це їй не вартувало. 

Степан на кілька секунд втратив дар мови. Він не впізнавав свою дитину. Вдарила по самому болючому, по самому правдивому. 

— Це інше…дитино. 

— Що саме інше, тат?! — підвищила голос Віра, — Що саме?! — не стримувалася дівчина, – А хочеш по чесняку? – додала стримано. 

— Матінко рідна, та ти вже навіть говориш як той хуліган! – обурився Степан, — Ну давай! Давай, донечко, по чесняку!! 

— Ти боїшся не моїх стосунків з Хостером! Так, ти боїшся, цього хлопця. А чому? Бо ти бачиш в ньому себе, тат! Так…так і є. Ти з ним схожий аж занадто сильно. Не бачиш зв'язку зі своїм минулим? 

— Так! Так!! Ти права, Вірочко!! — крикнув батько, — Я бачу спільне! І саме тому, я проти того, щоб ти була з ним! Бо тобі буде важко, образливо, огидно від його дій. Він тобі може розбити серце…і не один раз!! Він імпульсивний, у нього проблеми у сім'ї, у нього проблеми з законом…таке….таке добром не закінчується. Таке не приносить щастя. Таке робить нещасним, Віро! Такі стосунки це…

— Це важко…я знаю. Бачила по мамі, — видала дівчина. 

— Господи Ісусе, — важко зітхнув чоловік знову опустившись на стілець. По його щоках побігли сльози, — Ну що я маю з тобою робити? — сховав Степан власну голову у себе між долонями, — Боже, як же тобі допомогти, як достукатися….-- у голосі вчуся відчай, і тривога. Безнадія, провина, спогади…все це давило на чоловіка невимовним тягарем. 

— Тату…якщо хочеш допомогти, – опустилася до батька навколішки Віра, — Підтримай не лише мене, підтримай і Хостера, — попросила взявши батькові руки, — Я прошу тебе, тат.

Степан кілька секунд повагався. Затим ніжно погладив доньку по голові, і щиро, але стримано всміхнувся.

— Ні, Вір. Не можу! Занадто сильно тебе люблю, дитино.