24. Ця клята липа!

Тим часом Степан сидів у своєму сторожовому кріслі та шукав контакт давнього знайомого. Руки його дратівливо тремтіли й він намагався опанувати себе. 

— Нарешті, ось воно…Семен Петрович, — сказав сам до себе набираючи номер.

Кілька протяжних гудків і на тому кінці телефону відповіли.

— Алло, вітання Петрович, як ся маєш? – намагався увімкнути привітний тон Степан.

— Морозний, ти? 

— Та я..я, – розсміявся чоловік.

Поправді він не дуже любив розмови з Семеном Гайдутським, бо той теревенив як базарна баба. Розказував Степану при зустрічі, про Крим і Рим, і відкараскатися від нього було ще тією задачею. Але при теперішніх обставинах це було навіть на руку.

— Скільки ми не чулися, мабуть, років сто, – розсміявся давній знайомий і то так голосно, що Морозний навіть телефон від вуха відслонив, – А я нещодавно згадував про тебе зі своєю старухою, думав чи живий ще ти.

— Як чуєш, живий…хоча до ста років, я точно не доживу, — пожартував Степан, — А ти як сам? Маєш онуків? — запитував ради ввічливості Морозний, перед тим як попросити про послугу. 

— До ста років тепер ніхто майже не доживає, Степане, — схопився за привабливу для себе тему Семен. І далі пішли філософські роздуми останнього про екологію, онкологію, про їжу з хімікатами та нітратами та купу іншої сміттєвої інфи, яку Морозний слухати не бажав, — …а ти кажеш до ста років. Я тобі…

— Та Петрович, ти краще про своїх розкажи. Що там донька, дружина? – не витримав Степан і перевів тему, все ще намагаючись зберегти привітність та зацікавленість у розмові. 

— Донька ось кілька років тому заміж вийшла. Зять мент, короче, як і я. Ну я його і пристроїв замість себе на свою посаду. Треба ж своїх пропихати. 

Степан подумки пирхнув. Схоже по тону голосу Семена йому з зятем теж не дуже то пощастило. Але всяко краще ніж самому Степану. Господи Ісусе, яка б це була ганьба, якби цей Хостер побрався з Вірою, а потім таки сів у в'язницю. Ото би Петрович живота надірвав зі сміху з нього. 

— Угу…щось таке, – скупо відповів, – А ти сам що…уже не працюєш? 

— Та ні, чим слухаєш Морозний. Кажу пішов у відставку. Зять тепер замість мене.

— Але ти ще маєш там корінці. Зможеш дещо довідатися..ну так по старій дружбі, Петрович? В пам'ять про мого тестя, ти ж з ним знався добре. 

— Які питання, Морозний? Ради покійного Несторовича я ладен навіть ексгумацію підписати, — пожартував Гайдутський, хоча почуття гумору у нього завжди було не смішним.

— Короче, мені треба дізнатися про одного пацана. Знаю мало, тому завдання для тебе з зірочкою. Кликуха у нього вулична Хостер…

— Хостер? Хм…щось таке чув. Але точно не моя дільниця…

— То не зможеш розвідати? 

— Хіба я таке казав? Сказав лиш, Морозний, що не з моєї дільниці, але те що таке чув це точно. Певно зальотний пацан. 

— Ще й який, — скривився Степан, — Я цей…світлину маю. Встиг сфоткати, коли був…короче…яка різниця. Правда трохи розмите. Бо робив з під тишка у відділку. Ім'я чи то Коля, чи Костя…не можу прочитати, почерк тут до сраки…

— Ти скинь, я прогляну. Скину кому треба, все довідаюся. Тебе що саме цікавить по ньому?

— Все що зможеш розкопати, Семене. 

— А для чого він тобі? 

— Теж в зяті набивається, — видав саркастично Морозний і скривився, — Погань кінчена. 

— Ну ти не гарячкуй там, Степане! Але як батько розумію тебе. Постараюся за кілька годин зідзвонитися. 

— Давай, Петрович. На зв'язку. 

Ще кілька хвилин Морозний посидів у кріслі. Руки стискали голову і важкі думи його не покидали. 

— Степанчику, ти чого тут? — почув Морозний голос своєї дружини, що підійшла до нього і поклала свою руку йому на плече.

— Ох, мила…ти знаєш, що Віра майнула з цим своїм викрадачем на побачення? 

— Не чекала такого від нашої Віри, — кутиком губ всміхнулася Діна. 

— Мені би твоє терпіння, мила. А я тут весь вечір на голках сиджу. Місця собі не знаходжу. “Барбовал” не допомагає вже.

— Як же ти її випустив? 

— Я випустив?! — обурився Морозний, – Діночко, що ти кажеш? Я проти був! Проти! Закрив її у кімнаті, а вона …вона через вікно…Вікно!! — зірвався на ноги Степан різко, навіть в очах потемніло. Та як тільки розвиднілося він відразу ж понісся на двір. Став навпроти вікна Віри.

— Срана липа! – гаркнув сам до себе.

— Степане, що таке? — вибігла за ним на двір дружина.

— Кляте дерево! — вказав рукою на липу, коло вікна доньки Морозний і подався до гаража. За кілька хвилин вийшов звідти вже з сокирою, — І я ж сам її посадив! Своїми цими руками! — глянув на свої долоні чоловік, — Ну нічого, як посадив, так і зрубаю! — виніс вердикт Степан і замахнувся сокирою на стовбур. Почувся глухий удар. 

— Степане! Та в чому повинне це дерево? – намагалася врятувати липу дружина.

— Вона через нього вилізла з вікна! До цього негідника Хостера! Ну нічого…зараз ми його знесемо! — пояснив чоловік і знову почулися нові удари сокири по дереву.

Степана було не зупинити. Липу, певна річ, не врятувати, тож за десять хвилин дерево лежало на подвір'ї. Степан важко зітхнув і всміхнувся сам до себе.

— Все перекрили аварійний вихід! А як не допоможе то грати на вікно поставлю! – кинув сокиру на землю чоловік, і прийнявся збирати гілля. Десь за дві години практично вся липа була розрізана і винесена за хату для подальшого спалення. Роботу зупинила Діна, бо прийшла сказати чоловіку, що до нього вже втретє дзвонить якийсь Семен Петрович.

— Матінко рідна, чого ж ти, мила, швидше не сказала? — кинувся в хату Степан.

— Бо зазвичай ти не береш слухавку, коли він тобі телефонує, — закотила очі Діна, а за нею і сам Морозний. Правду сказала.

— Алло Степане, ти де пропав? Казав терміново, а сам не береш слухавку? 

— Ай, роботу мав на дворі. Не чув. 

— Ага, зрозуміло. Ну ти сидиш? Якщо ні…то краще сядь, Морозний. 

— Все настільки погано? — запитав чоловік обтираючи піт з чола. Втомлені ноги сіли у крісло. Почулося важке зітхання.