22. Плани на вечір

— Доброго ранку, тату, – почув Степан від Віри, що зайшла у кухню. 

— О, доброго ранку, донечко, — аж всміхнувся Степан і встав зі свого місця, щоб обійняти доньку. Він хотів розгледіти хоч щось тривожне в обличчі Віри, проте дівчина виглядала як зазвичай. Навіть краще, — Будеш каву? 

— По правді, я б спершу щось поїла, — всміхнулась привітно дівчина. 

“Знову?” – майнуло в голові у Морозного. 

— Снідай тоді, Вірочко. Ти, мабуть, не виспалася. Коли заснула?

— Не знаю, — перетяла плечима дівчина, — Але ти маєш рацію, я не виспалася. Тож я зараз поїм щось і знову піду спати.

Степан помовчав кілька секунд. Його донька була дивною. Виглядала щасливою…і це чомусь його лякало. Це не просто лякало...це наводило на нього паніку.

— А на роботу не підеш? Віка казала, щоб ти…

— Ні, не піду, — глянула Віра в очі Степану, — Зроблю собі вихідний. Однаково я мала повернутися лише сьогодні за планом, тож в мене на сьогодні немає записів. А на вечір в мене є плани.

Ось ця от остання фраза доньки - на вечір в мене є плани Степану не сподобалася. Вкрай не сподобалася. Батьківське серце тривожно стислося. 

— Які плани? – хутко запитав Морозний, і відразу ж запив своє запитання порцією кави. Язик боляче запік.

— Ну особисті плани…таточку, — явно уникала відповіді Віра. 

— Тільки не кажи, що це пов'язано з тим Хостером? — важко зітхнув Степан і його обличчя скривилося. 

— От весь час ти, таточку, доколупаєшся до самої душі! — вистрибнули слова Віри разом з підсмаженими тостами, — Так це пов'язано з Хостером! Я хочу піти з ним на вечірнє побачення, — гордо заклала руки донька на грудях.

— А чи ти здуріла, Вірусь!? Ти…ти хоч розумієш, що цей тип небезпечний? У нього Бог зна що в голові? Як…як ти взагалі з ним знову заговорила? І коли?! — звівся батько зі свого місця і підійшов до Віри. 

— Тату! – і собі підвищила голос донька, — Тобі треба заспокоїтися, — взяла вона його за руку і повела назад до столу. Посадила і поставила під носа його каву, — Ось краще допий! Або хочеш, я тобі “барбовал” накрапаю? – додала ніжно. 

— Не хочу! — відповів Степан, дратівливо підхоплюючи горня, — Я хочу, щоб цей паршивець ні на крок до тебе не підходив. Ось що я хочу! Де він взагалі твій номер взяв? 

— Я йому дала, — всміхнулася Віра, хай краще батько дратується на неї.

— Треба купити тобі нову сім карту, а цю викинути з кінцями! — розмахував руками Степан.

— Тату! — підвищила голос Віра і навіть прикрила очі, щоб заспокоїтися, — Таке враження, що ти мене не чуєш? Або вдаєш, що не розумієш! Мені подобається Хостер, уяви собі, тату! І взагалі, щоб ти знав, ми з ним вирішили зустрічатися! І це не обговорюється!

Все це дівчина висловила чітко, повільно, щоб Степан нарешті усвідомив, що вона при своєму розумі й цілком розуміє, що каже. 

Степан хотів продовжити сперечатися, доказувати своє, але усвідомив - марно! Цей паршивець Хостер уже вчепився в його доньку і запудрив мізки. Хитрий гад! Треба діяти по іншому. Треба теж діяти хитро. 

— Ну що ж …Вірочко. Ти в мене доросла дівчинка. І здається цілком усвідомлюєш з ким хочеш мати справу…

— Так і є, батьку…

“Та нічого ти не усвідомлюєш, дитино!” — подумки зітхнув Степан. Цей паскудник просто крутить тобі голову і хто знає, що там у нього в його мізках. Якщо вони в нього є! Але нічого, він свою дитину образити не дасть. Навіть якщо для цього доведеться йти на крайні міри, Віра з цим покидьком не буде, крапка! 

— То коли ти з ним маєш зустрітися? — запитав спокійно, як тільки міг, — Я просто хочу знати, щоб бути спокійним, щоб в разі чого…

— Тату, все буде добре, — сіла навпроти батька за стіл Віра. Обережно взяла за руки, — Хостер не буде ображати мене, я певна…

— А я не певен…а я ні, дитино. Зрозумій, — ніжно торкнувся її пальців у відповідь батько, — Ти для мене дуже цінна. Я бажаю тобі добра. І якби з тобою щось трапилося, я б…я б це не пережив…

— Тат, треба відпускати свої страхи, — всміхнулася дівчина. 

— Я не можу, люба. Занадто сильно тебе люблю…

Ближче до вечора Степан вже був напоготові. І як тільки, Віра пішла одягатися, він замкнув її в кімнаті на ключ. Він добре знав, що це колись знадобиться, ще коли міняв усі двері кілька років тому під час ремонту. Іншого виходу він не бачив. Хай краще донька поображається на нього кілька днів, але він буде спокійний. Зате Віра буде вдома у безпеці!

— Тату! — почулися обурені вигуки доньки з кімнати, — Що ти робиш, відчини мене? — почала стукати дівчина руками об двері. 

— І не подумаю! — озвався до неї Степан, — Я не відпущу тебе до цього бандюка! Вибач…але так …так буде краще. 

Віра ще кілька разів постукала у двері, а потім здалася і все стихло. Степан же прихопив свій телефон і сів у коридорі у своє крісло. На всілякий випадок.

Десь за хвилин п'ятнадцять у двері подзвонили. Невже цей хуліган такий безцеремонний, що наважився прийти в його дім?! Степан обурено піднявся з крісла і відчинив двері. Але то був Мішель. 

— О, Мішелю, заходь, — всміхнувся чоловік, простягаючи руку хлопцю, — А ти чого прийшов? 

— Я цей…я хотів Віру забрати. Віка попросила, хотіла, щоб ми потім усі разом після стрижки сходили кудись на вечерю. 

Степан судомно думав, що робити. З одного боку Мішель та Віка не схожі на зрадників, які стали б прикривати цього Хостера, тож цілком ймовірно це правда. Але з іншої сторони навіщо поміж цими двома — Мішелем та Вікою хтось третій. Морозний минулого разу ледве пережив цей їхній трикутник, щоб що…щоб розкрутився новий? А це ще тепер ця Міранда є. То вже взагалі чотирикутник, вважай. Бо хто їх знає того Мішеля і Віку може вони його водять за носа, що пара. Вони таке можуть. 

— А Віра…Віра не може, — скупо всміхнувся, — Вона цей…вона на домашньому арешті, — сів назад у своє крісло Степан. 

— Вона що? — скривився хлопець.

— Я її закрив в кімнаті, і нікуди сьогодні не випущу.