21. Тато все за всіх вирішить)

Хостер пішов ще годину тому, а сон до Віри так і не прийшов. Їй хотілося запропонувати Кості залишитися з нею до ранку, але вона не наважилася це йому сказати. Можливо в інший раз? Дівчина лежала і думала над тим, що можливо скоїла найбільшу дурню у своєму житті. Але водночас така авантюра її приваблювала. Її справді приваблював Хостер..ким би він не був. Заснути їй вдалося лише під ранок, коли всі вже зазвичай прокидаються. 

Степан легко постукав у двері доньки перш ніж зайти. У відповідь тиша. Ще раз постукав. Мовчання. Вагався чи заходити, проте хвилювання взяло над ним гору і він тихо відкрив двері. Віра спала, накрившись ковдрою майже до носа. Чоловік видихнув і всміхнувся. Його погляд зупинився на порожній тарілці, що стояла на столі. 

— Все з'їла, треба ж таке, — вигнув губи в здивуванні та забрав тарілку. 

У кухні він поклав тарілку в мийку і вирішив ще зазирнути у сміття. Може вона половину викинула? Ні.

— Нічого собі. Ну точно все з'їла, — похитав головою Морозний. 

— Таточку, доброго ранку, — почув Степан голос Віки, що зайшла у кухню.

— І тобі доброго ранку, донечко. Як спалося? 

— Чудово, – потягнулася Віка і протерла очі.

— А Віра не спала півночі…якщо не цілу. Я вночі ставав ліки випити, а вона ходила по хаті як яка мумія. Мабуть, заснула лише під ранок. Я щойно заходив до неї в кімнату, вона спить. Певно у неї стрес…слухай ти цей…поговори з нею. Ну не знаю, якось по-сестринському. Розпитай про все…

— Тат, — розтерла сонне обличчя долонями донька, – Судячи з тих розмов, які вона вела, коли ми їхали додому, не схоже що у Віри стрес. Радше навпаки…

— Стрес зазвичай так і проявляється, Вікусю! — підвищив голос Морозний, на що донька лиш закотила очі, — Що людина не усвідомлює, де вона і про що говорить взагалі. Що їсть, і що не їсть, — доводив своє Степан, знову дивлячись на порожню тарілку, — А ти з нею поговори, знайди підхід. 

— Тату, хоч вір, а хоч ні. Та мені здається, що Вірі реально сподобався цей Хостер…от і все, — перетяла дівчина плечима, натискаючи на кнопку запуску кавомашини. 

— Ти говориш страшні речі, Вікусю. Де цей обірванець, а де наша Віра? Ти взагалі себе чуєш? Це як небо і земля, це як море і болото, — не зміг більше придумати порівнянь батько, тож додав: — І мені кави зроби, бо голова розколюється, — розтер скроні Степан. 

— Ой, – махнула рукою донька, – Ти колись і на Мішеля плювався, а тепер ледь цілуватися з ним не лізеш, — хихикнула собі під носа Віка. 

— Ну ти прирівняла, Вікусю. Де Мішель, а де цей районний хуліган? — пирхнув обурено, — До речі…я давно помічав, що Мішелю треба підстригтися, – хутро перевів тему батько, а Віка важко зітхнула. Схоже зараз почнеться усе по новій.

— Я не помічала…

— Це тому, що ти його в принципі не помічаєш! А треба би було! Короче так…запиши його сьогодні на стрижку. У якій годині у тебе там вільно? 

— Тату, Мішель мені казав, що хотів відростити трішки волосся, щоб зробити собі кроп з завивкою. 

— Що зробити? — аж перекосило Степана. 

— Ну це стрижка така…точніше, то я так її собі назвала. Не хвилюйся, ніяких хвостів я йому там заплітати не буду. Просто, щоб зробити хвилясте волосся, треба, щоб була довжина. 

— Яке, матінко рідна, Мішелю хвилясте волосся?! Він що баран який, щоб йому волосся завивати? Йому гарно! Таким як він є. З прямим волоссям. Понавигадують. Кроп, хроп, сроп!! Так…записуй його... на яку там годину. Емм..ну не знаю, перед закриттям. О…точно. Потім ще на вечерю разом сходите кудись. Проведе разом вечір. 

— Тату!

— Не тату! Не тату!! Короче до якої ти працюєш? До сьомої..от і записуй його на шосту на стрижку. Все! Зараз..ось бачиш взагалі небезпечно ходити самій, одні неадеквати розвелися!

Віка мовчки гупнула горням з кавою по столі прямо перед батьковим носом. Степан ніяк на це не відреагував. А що робити, якщо діти не можуть робити щось самі? Правильно, треба все робити за них! Бо інакше не буде! По іншому ніяк. 

— Короче, я на роботу, тат. А Віра як прокинеться теж нехай приходить.

— Ну бувай, Вікусь. Будь там обережна! – гукнув Степан, і дістав телефон, щоб набрати до Мішеля. Хлопець підніс слухавку лише після третього дзвінка, — Алло, Мішелю? Ти чого так довго слухавку не підносиш? 

— Я був у душі, — почув Морозний у відповідь.

— А…я хотів тобі сказати, що записав тебе на сьогодні до Віки на стрижку. На шосту, тож щоб як…

— Ви що зробили? — перебив Степана здивований голос хлопця, — Я не планував стригтися ще принаймні місяць. Я хочу…

— Що хочеш? От що ти хочеш? Зробити кріп на голові? Кріп має бути лише на городі, а не десь інше!! Не вигадуй, Мішелю! І взагалі, це безвідповідально отак взяти й не явитися на запис! Так не можна, так не по-чоловічому! 

— Дядьку, — почулося в телефоні зітхання, – Я нікуди й не записувався. 

— Ага. Бо ти й Віка весь час удаєте, що страх які зайняті. Ти не маєш часу постригтися, вона постригти тебе. Але добре, що є тато! Тато все зробив за вас! Тільки одружитися за вас не може!! 

— Що не може? — почулося глитання Мішеля.

— Мішелю, так не поводять себе люди які один одному дорогі. Розумієш? Вам треба більше часу проводити разом. По іншому ніяк. Короче, на 18 маєш бути в салоні. Я кладу слухавку….О…і цей...Віку потім до самого дому провести, привести або принести, обирай уже сам! — дав останнє розпорядження Степан і поклав слухавку. 

Тоді підхопив горня з кавою і задоволено всміхнувся сам до себе. 

— Хух..ну і вперті діти пішли. Цікаво у кого такі вдалися?

###