20. Яке твоє ім"я?

— Тат…а ти чого? — запитала нервово глитнувши.

— Ну я просто цей…— почав говорити Степан і підійшов до доньки, від чого та нервово сіпнулася, адже боялася якби він не зайшов до її кімнати, – Господи Ісусе, доню, ти чого так лякаєшся? Схоже цей неадекват створив тобі травму на все життя! А ти ще жалієш його…

— Ні…просто так вийшло, — пояснила Віра. Брехала. А що робити? Це була брехня заради благої цілі. Заради здоров'я батька, так би мовити. Йому точно не варто знати про Хостера за дверима, — Я йду собі кави заварю…щось мене сон не бере, — сказала і направилася до кухні.

Її тіло натягнулося як струна. Аби тільки батько не зайшов до її кімнати. Аби не зайшов. Та схоже батько надумав йти з нею до кухні. 

— На ніч каву? — долинуло їй у спину.

— Ну так.. ж однаково не сплю. А кава…кава мене заспокоює, — придумала якась недолугу відповідь.

— Перший раз таке чую, Вірочко. Але якщо це так, то й мені завари, – зітхнув Степан присівши на крісло у кухні. Віра мовчки увімкнула кавомашину, — Ну воно й не дивно, що ти стривожена, дитино. Такий стрес пережила, квіточка моя. Я спати не можу, що казати тобі. 

— Я певно ще поїм заразом, – констатувала Віра, – Ти нічого не хочеш, тат? — запитала для галочки, сподіваючись на відмову. 

— Ні..я не хочу їсти, люба. Мені кусок в горло не лізе після тих всіх подій. А ти їж..їж. Ти в мене дуже худесенька. 

Віра мовчки дістала з холодильника кілька яєць, посмажила тости, порізала овочі. Порція вийшла величенькою, навіть Степан Морозний би таку не подужав. 

— Ого, ти це все з'їсиш? — вирячився на доньку, — Зроду не бачив, щоб ти стільки їла…

— Це все стрес, тату, — криво всміхнулася Віра, — Я ж їла ще як…точніше я взагалі ще сьогодні не їла навіть, тож…Я поїм у себе, тат. Мені там спокійніше, — хутко чмокнула Віра батька у щоку.

— То може мені сьогодні у тебе поспати? — запитав батько, а Віра аж завмерла з тарілкою в руці, – У тебе там те крісло розкладається, ну щоб тобі було спокійніше…

– Ні, таточко. Я хочу побути наодинці. Наодинці зі своїми думками та цією порцією їжі, — сказала, хапаючи вільною рукою ще й горня з кавою.

— Як скажеш, люба. Дай ще поцілую тебе і піду спати, – сказав Морозний чмокаючи доньку у щоку, — О і давай цей…двері тобі відчиню, — обпекло Віру.

“Господи, сподіваюся, Хостере, ти не сидиш в тому кріслі!” – подумки замолилася Віра. 

Але коли Степан відчинив двері, хлопця в кріслі не було. Кімната видавалася порожньою. Ніби Хостера тут й не було ніколи. 

— Ну добраніч, донечко. Якщо що..ну ти пойняла. І цей..якщо тебе болітиме живіт після цієї їжі, то в аптечці є “мезим”, ну щоб ти знала.

— Добраніч, тату, – всміхнулася Віра, а батько нарешті зачинив двері. 

— Брехати, татусику не добре, Віро, – почула Віра голос Хостера майже під самим вухом, і аж підскочила від несподіванки, — Обережніше, а то розсиплеш мій хавчик…мала, — сказав Хостер, перехоплюючи тарілку і горня з кавою з її рук. При цьому хуліган навмисно торкнувся її пальців своїми пальцями. Віра відповіла йому красномовним поглядом. 

— Обожнюю коли ти так дивишся на мене, – кутик губ пацана здійнявся у посмішці. 

Хуліган знову всівся у своє крісло і поставив перед собою приготовану Вірою вечерю на столик. Кава приємно лоскотала його ніздрі. 

— Ти хочеш їсти, крихітко? — вирішив спершу запитати.

— Ні, але каву я зробила для себе, – відповіла Віра, спостерігаючи за тим, як хлопець випив трохи коричневої рідини. 

— Не гидуватимеш пити її після моїх губ? — запитав Хостер, ставлячи горня на столик. 

Віра знову стояла в протилежному кутку кімнати та підпирала собою стіну. Вона думала про те, що вона хоче поцілувати хуліганські губи Хостера. 

— Ні…я навіть не гидуватиму цілувати твої губи, якщо буду твоєю дівчиною, – відповіла набравшись сміливості.

— То це так, Крихітко? — всміхнувся хлопець, відпивши ще трохи кави. 

— Це так, Хостере. 

Пацан всміхнувся і втупився у тарілку з їжею.

— Можливо я наглію як для першого разу, Вір, проте…чи не могла б ти принести мені виделку? 

Віра розсміялася якось занадто голосно. Аж прикрила рота руками. 

— Вибач, я…я…, – все ще хихочучи вийшла за двері. За кілька секунд повернулася з виделкою і ножем. 

— А ніж для чого? — звів брови Хостер.

— Для самооборони, — все ще сміялася Віра, — Ну для тостів, – пояснила. 

– Я тости їм руками, мала, — відповів хлопець, хапаючи приготований Вірою бутерброд. 

— Навіть якщо вони не миті? 

— Головне, щоб руки не були брудними від темних справ, Вірочко. Все інше…такі дурниці... 

На подив Віри Хостер їв дуже акуратно. Навіть якось граційно. Було помітно, що йому і справді смакує. 

– Ця їжа така правильна. Така як ти…втямити не можу, як такій хорошій дівчинці хочеться мати якісь мутки з таким неправильним хлопчиком. 

— Мені подобається цей хлопчик, — підійшла Віра до столика і сіла навпроти. Як же їй подобалися ці очі навпроти. Як же їй подобається цей Хостер, аж страшно від себе самої.

— То хто посадив те дерево? — запитав Хуліган, кивнувши головою в сторону вікна.

— Я.

— Бачила в перспективі, — всміхнувся хлопець.

— Ми з батьком посадили його, коли мені було чотири чи п'ять. Уже не пам'ятаю точно. 

— Скільки тобі років, Вірусь? 

— Мені двадцять п'ять, а тобі? 

— Двадцять шість.

— Ти виглядаєш значно старшим.

— Знаю, так усі думають.. Але повір, крихітко, мені двадцять шість. 

Хостер знову підніс горня до губ і відпив трохи кави. Він робив це мовчки дивлячись на нову дівчину навпроти. 

— Можеш запитати, що тебе цікавить, — запропонував хлопець передаючи горня з кавою Вірі. Їх руки знову торкнулися. Цього разу їх контакт тривав трохи довше. Хостер повільно провів своїми пальцями поверх пальців Віри.

— У тебе є сім'я? — запитала Віра і собі посмакувавши кавою.