18. На вихід, Бондаренко

Хостер сидів у тимчасовому ізоляторі та втикав у стіну. Він цю стіну вже знав на пам'ять. Подумки завжди радів, що вона сіра, але не блідо-зелена. Чи шкодував він про свій хуліганський вчинок? Та аж ніяк. Така оказія, навіть дещо його порадувала. Прикро якщо доведеться заплатити за це свободою, та може…може його як завжди пронесе? Інакше батько буде розчарованим. Вкотре. І ще вуличному пацану дуже хотілося наваляти Шурупу по шиї за те, що той неналежно зібрав інформацію про Віку Морозну. Бо ж факт того що у неї є сестра - повідомив, але це ж не просто сестра, а сестра близнючка. Треба ж таке! Від згадки про Віру хлопець всміхнувся кутиком губ. Бондаренко мав зізнатися сам собі, що той ляпас зацікавив його. Його дійсно зацікавила Віра Морозна, на відміну від Віки, з якою він хотів замутити просто задля розваги. 

— На вихід, Бондаренко! — стривожив його думки голос дільничного. Затим двері неприємно скрипнули й пан лейтенант вказав йому рукою на вихід. 

— Ого, та ви просто чарівник! — розреготався Хостер підхоплюючи зі свого місця сидіння куртку руками, які уже були вільними. Носити кайданки доволі неприємно. 

— Не мені маєш дякувати, а цій Вірі Морозній.

— Віці чи Вірі? — вирішив уточнити хлопець.

— Не знаю, вони мені однакові. Короче, та дівка, що ти їй влаштував свою трикляту романтику заявила, що викраденням то не вважає і ніяких претензій до тебе немає, тож чеши звідси на всі чотири сторони…Хостере! – пояснив дещо роздратовано Сидоренко. 

— Значить таки пронесло, – розсміявся пацан.

— Не пронесло, а майже не занесло у місця позбавлення волі!! – гаркнув лейтенант, — Ти що собі взагалі думаєш, хлопче? Я тільки нещодавно говорив тобі, берися за розум! Увімкни голову, заради Бога. А ти надумав причарувати дівчину тим, що налякав її до усрачки.

— Ой, — нахмурив брови Хостер, — Судячи з її реакції їй же сподобалося, — легковажно махнув рукою, – Та не кіпішуйте. Обіцяю, запрошу на наступний раз цю ціпочку на нормальне побачення. 

— Навіть не здумай до неї і близько підходити, Хостере. Ця дівчина не з твого світу! Та й батько там у неї..дай Боже. Хоч старий корч уже, але ще багато що може. Я проглянув… він військовий у відставці. Мав гарну посаду, тож я певен, що у нього є якісь зв'язки…короче, якщо реально не хочеш за ґрати, тримайся від тієї дівчини подалі! Втямив? 

— А якщо я закохався, пане лейтенанте? – зухвало заявив пацан.

— Ти? — розсміявся Сидоренко, — Хостере, краще не дратуй мене, і іди звідси допоки я не передумав, а то затримаю тебе тут на три доби. 

— Так не красиво, татусику, – передражнив пацан, — Пана мене врятувала, треба їй віддячити.

— Я цілком серйозно.

— І я теж, пане лейтенанте, — уклонився Хостер дільничному.

— Хостере, тримайся від цієї дівчини…і її сестри також подалі. Це я тебе прошу не просто уже як твій дільничний, а як друг твого батька.

— Короче, як татусь, — скривився хлопець, — От тільки ви мені не татусь! Мені ніхто не татусь. Ні ви, ні той старий корч, я сам вирішую з ким мені бути, а з ким не бути. І щоб, ви знали…ну так на майбутнє, татусі своїм діткам не одягають кайданки, — кинув Хостер жартома, — Або ж принаймні сковують їм руки попереду, — підморгнув пацан і вийшов. 

— Так і просишся до темниці, Хостере! — злісно жбурнув теку об стіну Сидоренко, — Так і просишся!!

###

Степан Морозний їхав у таксі з доньками додому. Він був обурений. Чоловік уже, мабуть, п'ять разів перепитав Віру чи все у неї гаразд з головою, на що та ствердно заявляла, що гаразд. 

— Я не розумію, донечко…— важко зітхнув трохи заспокоївшись, — Таке не можна покривати, чуєш? Кривдник має бути покараним, бо інакше…

— Тато, який кривдник? — перебила його Віра поглянувши кудись у вікно, — Хостер мене не кривдив…

— Він одяг на тебе ту чорну штуку і загрузив в багажник як той баклажан. Повіз бозна-куди, бозна для чого! І ти кажеш, що він тебе не кривдив? 

— Це був не Хостер, а його дружки. 

— Тоді ми всіх їх притягнемо до відповідальності! Усіх разом, ти ж запам'ятала ті пики?!

— Тат, — зрештою повернула обличчя до Степана Віра, — Я не хочу, щоб Хостер був покараним, ти розумієш це чи ні?!

— Ні! Не розумію. Бачить Господь Ісус, що не розумію! Що з тобою? Може він тебе чим напоїв? То заїдьмо в лікарню, нехай зроблять тести, потім додамо це до справи…

— Тату, ніякої справи не буде. Крапка. Я там нічого не їла і не пила, тож не панікуй. 

— Віко, донечко, ти щось розумієш? — розвернувся до другої дитини Морозний.

— Нічого, тат, але я повністю на твоїй стороні, — здвигнула плечима дівчина.

— Ну нічого, зараз ми приїдемо додому, ти заспокоїшся, все добре обдумаєш. Мама тобі чаю приготує. Це все напевно стрес. Так це він…ти відійдеш від шоку і зранку ми знову поїдемо до того Сидоренка і все…

— Тато, я не передумаю, — тихо констатувала. 

— Господи Ісусе, ну за що мені це все? — важко зітхнув чоловік і ледь стримав сльози, — Бо ви у мене красиві, от до вас і тягне всяке падло! Вірусь, ти зрозумій…я знаю що ти в мене маєш добре серце, що ти здатна пробачати, але є речі, які мають бути покараними. Цей Хостер тобі не сестра, не брат, не сват. Він якийсь хуліган, що посягнув на…

— Тату, мені сподобався Хостер, — ошелешила донька Морозного, від чого йому на мить навіть відняло мову.

Віка теж вирячився у вікно і швидко закліпала, мовляв, я не хочу навіть це обговорювати й чути якісь обговорення. 

— Що…що ти таке кажеш, дитино? Я не розумію…

— Що незрозумілого, тату? Я кажу, що мені симпатизує Хостер і якщо він запросить мене на побачення ще раз, я піду…

— Вікусь, ну ти просто послухай, що говорить твоя сестра!? Господи Ісусе, це страшне. Вірочко, що з тобою? Я просто шокований…я…у мене бракує слів!?

— Тут немає, що обговорювати, тату, — сказала Віра. 

— А…я знаю, що це. Це цей.. як же він..Господи дай пам'яті старому. От, стокгольмский синдром. Точно! Я читав, мені в цьому у Фейсбуці траплявся пост. Коли хтось закохується у кривдника, так це воно. Це специфіка психіки, самозахист… це…Це минеться, Вірочко, це все мине, дитино, — ніжно обійняв батько доньку.