17. Я це так не залишу!

Степан Морозний уже й не пам'ятав, коли востаннє так кричав. А може він й ніколи ще в житті так не кричав як сьогодні. Спершу на Віку, яка не вважала за потрібне розповісти батьку про те, що до неї загравав який неадекват. Потім на поліціянтів, які, як здавалося Морозному, не належно здійснювали пошуки, чи не приведи Господи, взагалі прикривали цього бандюка! 

— Я взагалі не розумію, Вікусь, як…як можна було про таке не сказати?! Та матінко рідна, ти мала прийти до мене і розповісти!!

— Тату! Заспокойся і припини кричати! — і собі підвищила голос Віка, — Я бачилася з цим Хостером два рази. Я й подумати не могла, що в нього щось ось таке в голові!! 

— Бо бандюки, донечко, на те й бандюки, що не знати, що в них у тій голові! Через тебе не відомо, що там з Вірою! Вона напевно злякалася до смерті. І хто знає, що з нею робить цей…цей ненормальний!! 

— Та не думаю, що він її образив, — спробувала заперечити Віка, але сама в душі поняття не мала що ж з сестрою. Таким чином вона намагалася заспокоїти не лише батька, але й себе, — Він не схожий на…на…

— На кого?! — визвірився батько, — На ґвалтівника? На вбивцю?! Ну озвуч це..раз почала говорити! Давай, донечко!! 

Якраз в цей момент до кабінету, в якому сиділи Віка та Степан повернувся лейтенант Сидоренко, і глянувши з під лоба сказав:

— Не хвилюйтеся, Степане Олеговичу, вашу доньку знайшли й привезуть сюди десь за двадцять хвилин. Як ми й припускали, вона перебувала з громадянином Бондаренко, — коротко відзвітував, — Вона жива здорова, ціла та неушкоджена. 

— Перебувала?! — аж пересмикнуло обличчя Морозного, — Викрадення людини тепер так називається?! 

— Заспокойтеся! — важко зітхнув лейтенант, розтерши обличчя руками, — Послухайте може кави? — запропонував приязно.

— А “Барбовалу” у вас немає? — розтер грудину чоловік. 

— Зараз поцікавлюся у колег, — направився до виходу Сидоренко. 

— Ні…ні, не треба! — зупинив його Морозний, від чого лейтенант закотив очі аж до лоба. Схоже дійти компромісу з цим громадянином не вийде, — Не будемо витрачати час на такі дурниці. Краще мені скажіть, яку статтю можна буде інкримінувати цьому Хостеру чи Хостелу…матінко рідна, за такий злочин. Я хочу, щоб ця паскуда сиділа. Сиділа, ви мене чуєте?! 

— Послухайте, давайте не будемо поспішати. Зараз вони прийдуть і ми усе з'ясуємо.

— Та що тут до задниці з'ясовувати!? — роздратувався Степан, — Мою дитину викрали, серед білого дня!! І там їх була зграя. Ви розумієте, пане лейтенанте, що таке зграя!? Це вже групове, це обтяжувальні...чи які там обставини!! 

— Я певен, що викрадачі, як ви на них кажете, не мали лихих намірів щодо вашої доньки. Просто…

— Просто?! — перебив поліціянта Степан, — Та у вас усе тут просто!! — видихнув, — А…я зрозумів, нарешті, — скривився, — Ви його покриваєте. Цього хулігана, Хостера! Матінко рідна, точно! — плеснув в долоні чоловік, — І як же я відразу не допетрав, — То хто він вам?! Син, брат, сват, ану зізнавайтеся, падлюки!! 

— Тату, тобі треба себе контролювати, — втрутилася Віка, обережно торкаючи його руки.

— А ти взагалі мовчи! Бо скільки разів тобі казав, ходити скрізь з Мішелем! Ні на крок від нього не відходити!!! А ти?! Ото наступний раз скотчем один до одного примотаю!

Віка лиш перезирнулася з поліціянтом і присоромлено опустила очі. Батько не інакше як сказився сьогодні. Сказали ж уже, що Віру знайшли. Що все гаразд, чого надриватися?  

— Навіть не думайте, що я спущу йому це з рук! Якщо ви не хочете діяти, то я знайду інших! Якщо треба, то до самого президента піду, але це так не залишу!! — знову поглянув на лейтенанта Морозний, після чого той вийшов за двері, скупо всміхнувшись. 

За кілька хвилин до будівлі привели Хостера. Руки хлопця знову були у кайданках. Лейтенант Сидоренко підійшов до нього і випалив: 

— Ну ти й натворив справ….хлопче! 

— Послухайте, а чого мені руки скували знову позаду, я ж просив…

— Ти що взагалі мене не чуєш, Хостере!? — злісно гаркнув лейтенант, — Я кажу що справи твої кепські. З тим Морозним не домовитися. Одна надія на цю дівчину, що ти викрав. Якщо вона підтвердить, що це було не викрадення, а таке собі побачення.….Та Господи, як тобі взагалі у голову твою дурну щось таке прийшло, — постукав кулаком по чолі хлопці пан лейтенант.

— А ну тоді надії нема, — сумно зігнув губи Хостер, — Прикро, бо лиш кілька днів тому баті обіцяв, що не загримлю за ґрати. 

— Виведіть його! — турнув у плечі Хостера Сидоренко, — З очей моїх подалі, — важко зітхнув, розтерши перенісся. 

Пан лейтенант вирішив, що краще цьому Степану Морозному з Хостером не перетинатися. Він ж бо знав цього пацана значно краще. Так, Хостер хуліган, але точно не бандюк. І аж ніяк не маніяк. Але скільки дурного в голові у цього районного пацана. Ну воно і не дивно, бо ж не було кому зайнятися його виховання. Важко зітхнувши від своїх думок, дільничний знову направився в кабінет до своїх “гостів”.

— Ну і де вона? Де моя дитина? — зірвався на ноги Морозний.

— Спокійно. З нею зараз говорить наш психолог. Це не довго, кілька хвилин. І її приведуть.

— А цей бандюк де?! — скривився Степан, — Якщо ви відпустили його, то я клянуся, що…— завівся по новій чоловік.

— Спокійно, — зупинив його жестом руки лейтенант, — Хостер зараз під вартою. 

— Де він? Відведіть мене до нього! Я хочу поглянути на мордяку цього типа! Він за все мені відповість. Я..

— Я вас вкотре прошу тримати себе в руках, — сказав суворіше Сидоренко, — А за розбій та фізичне насилля теж можуть впаяти статтю, — вирішив нагадати, — Хоча... як батько я розумію ваші почуття…і навіть якоюсь мірою їх поділяю, але…

— Ніяких але не може бути, при всій моїй повазі до вас, пане лейтенанте! — знову перебив його Степан.

— Що ж, — сумно зім'яв губи Сидоренко, — Тоді ось вам бланк, пишіть заяву….

В цей момент двері відчинилися і в них з'явилася Віра.