16. Достатньо красномовно?)

Віра Морозна була щасливою. Хоча якось з особистим життям їй не дуже щастило. Перше своє кохання їй довелося розділи зі своєю сестрою близнючкою Вікою. Їм обом сподобався їхній друг Мішель, але Віра прикипіла до нього серденьком першою. Сам же Мішель ставився до них як до подруг. Але з часом стало помітно вони теж сподобалися Мішелю більше як подруги. Але Віка завжди була хитрішою. Тож на перше побачення Віка пішла замість Віри, замкнувши сестру у кімнаті. Вечері Мішель не помітив підміни, бо дівчата були дуже схожими, та й Віка цілий вечір видавала себе за Віру. Після того як сестра повернулася додому, вони вперше в житті так сильно посварилися. Для Віки це все закінчилося жмутом вирваного волосся, для Віри вибитим зубом. Сам же Мішель почувався винним і не хотів ображати жодну з дівчат, але зрештою остаточно віддав своє серце Віці. От тільки згодом самій Віці Мішель вже став нецікавим. Хлопець же дуже страждав і щиро хотів бути коханим у відповідь. Проте Віка вирішила, що більше ніж дружба між ними бути нічого не може. Махнувши на все рукою Мішель поїхав в Париж і там кілька років працював моделлю. Але згодом повернувся. Стосунки з дівчатами у нього були близькі, але все ж просто дружні. Віра уже давно відпустила це і була у гарних стосунках як з Вікою, так і з самим Мішелем.

 А щасливою вона була, бо повернулася з курсів ламінування брів та вій. Тож тепер рід її діяльності розширився і їй щиро подобалося те, що вона робить. Першим ділом їй захотілося піти в салон. Її робоче місце було таким, яким вона його і залишала. “Ароматичні палички з запахом магнолії практично випили всю рідину, треба буде завтра купити нові” – зафіксувала дівчина в голові. Ще раз оглянувши приміщення Віра вийшла, замкнувши салон. На паркінгу вона мала зустрітися з Вікою, щоб разом десь прогулятися і потеревенити. 

Та лиш пройшовши кілька кроків по паркінгу Віра відчула як хтось рвучко підхопив її на руки та закинув на плече. Піднявши голову вона побачила обличчя в чорній балаклаві. Невідомий підморгнув їй і приставив палець до губ, мовляв, мовчи. Але їй в голові волало - кричи! Дівчина вже збиралася крикнути, що є сила, проте відчула, як дужа рука закрила їй рота. Вона не те що крикнути не могла, вона ледь могла дихати. А за кілька секунд її поклали у багажник і далі темрява. Налякано вона стала гатити по капоті, волаючи: гей, ану випустіть мене! Так вона діяла десь кілька хвилин, допоки до неї не прийшло усвідомлення - марно.

Вона заплющила очі на кілька секунд і намагалася заспокоїтися. Але серце гатило так, що аж вуха закладало. Вдих, видих. Знову глибокий вдих, повільний видих. Треба як батько, просто порахувати до п'яти. Один, два, три, чотири, п'ять…Не допомогло. Ще раз. Ще раз! Згодом їй вдалося нормалізувати дихання. І вона трішки заспокоїлася. Страх все ще володів нею, але він вже не був таким тваринним. На мить їй захотілося плакати від невідомості та безпорадності. З очей потекла сльоза, але Віра сказала собі - ні. Заспокоїтися. Зібратися! 

Вона думала над тим, хто міг би бути викрадачем. Довго думала, повільно, аналізуючи кожного знайомого і мало знайомого. Але абсолютно жодна людина не підходила їй на цю роль. І це дуже лякало. Вдих. Видих. Один, два, три, чотири, п'ять. Не надумавши хто б міг її викрасти, вона стала роздумати над іншим питанням - для чого? Викуп? Ну її сім'я не була аж такою багато. Це їх друг Мішель був багатим. Може справа у ньому? Але тоді логічніше було б викрадати Віку. Та може справа й не у викупі. Може…може це був якийсь маніяк. Що слідкував за нею. Довго..роками. Як це буває у фільмах. А тоді скористався моментом і викрав. І що він з нею зробить? Зґвалтує, вб'є, з'їсть? Вдих. Видих. Один, два, три, чотири, п'ять. Віра не знала скільки часу уже минуло. Це могло бути як десять хвилин, так і дві години. В темряві час не відчувається. Та зрештою, вона відчула як автівка зупинилася. Страх накотив з новою силою. Клац і багажник відчинився. Сліпуче світло кинулося їй в очі, і вона судомно зіщулилася. 

— Навіть не думай кричати. Однаково тебе тут ніхто не почує, — сказав їй невідомий чоловічий голос. 

Та поправді Віра й не думала кричати більше. Сенсу справді не було. Незнайомець в балаклаві подав їй руку і допоміг вибратися з багажнику. 

— Заплющ очі, кралечко, — почула вона над вухом. 

Підкорилася. За кілька секунд викрадач одяг ту ж балаклаву їй на обличчя, щоправда, таким чином, що очі Віри були закриті тканиною, але вона могла дихати. 

Вони йшли кілька хвилин. Невідомий говорив їй куди повернути, де потрібно підняти ногу, себто вказував шлях. Віра покірно йшла. Перший страх уже минув, проте вона все ще була дуже наляканою. Але руки уже не тремтіли, та й серце не стукало так швидко і гучно. 

— Сідай тут, — опустилася їй на плече чиясь рука. Віра відчула, що сіла на якийсь стілець. 

— Стягни з нею ту чорну фігню! — сказав хтось спокійно, але водночас роздратовано. 

Кілька секунд і Віра знову побачила світ Божий. Але те, що постало перед її очима, неабияк її здивувало і навіть ввело в якийсь ступор. Перед нею був стіл. На столі горіли свічки і були розсипані пелюстки троянд, як і навколо столу. Якісь навіть страви були та фрукти. Проте приміщення було явно закинутим, якась стара нежила будівля імпровізована під ресторанчик. Кілька пацанів стояло в різних куточках будівлі і всі втикали на неї, очікуючи її реакції. 

— Ну ж що, Віка Морозна, — відчула дівчина як хтось взяв її за руку, – Ось і настало те саме побачення, — вона поглянула на того, хто сидів поруч і тримав її за руку.

 Хлопець. Чорняве волосся. Загадковий погляд, хитрий усміх. Красивий.

– І як тобі? Достатньо по-хуліганському? 

Віра злісно зиркнула пацану в очі, тоді вперіщила Хостеру такого ляпаса, що аж відлуння пішло будівлею. 

— А як тобі моя відповідь, достатньо красномовно?! — злісно відповіла, повністю приборкавши страх.

Хостер оперся на свій стілець отетеріло, а Шпур не втримався і направився до Віри грізно, вигукуючи: