15. Викрадення

Степан йшов до Віки на роботу, щоб вкотре з нею поговорити про Мішеля. За кілька хвилин вона зачинятиме салон, тож є гарна нагода сходити з нею на каву. Адже бачив батько, що почуття між цими двома до кінця не згасли, тож він щиро сподівався роздмухати усе по новій. Та на місці Віки він би вже триста п'ятдесят разів втріскався в Мішельку. А Віка, та й Віра теж, щось вимахуються! Довимахуються до того, що залишаться з своїм лисим котом одні. Ще й з одним на двох! Тож зараз він причаївся на виході з підземної стоянки. Не треба, щоб донька бачила його передчасно. А то ще втече. 

Увагу Морозного привернула автівка, що під'їхала. Ніби нічого не звичного, просто авто з темними вікнами. Але серце батька якось тривожного застукотіло. А ось і Віка вийшла з приміщення і попрямувала до виходу. Степан відступив у тінь. Аж тут, з тієї самої підозрілої автівки вийшли якісь хлопці. На обличчях темні балаклави. “Якісь бандюки”, — майнуло в голові. Морозний і оком не встиг моргнути як один з незнайомців підхопив Віку на руки й закрив їй рот долонею. Кілька секунд і Віку спакували в багажник авто. Чоловік від несподіванки впустив телефон, і помчав до доньки. Та заким добіг машина уже поїхала, залишаючи по собі лиш слід від шин. 

— Господи Ісусе! — тільки й встиг замолитися чоловік хапаючись за серце, — Благаю допоможи моїй дитині. 

Степан відчув як в очах потемніло і він на мить зупинився і сперся на стіну. То був епілептичний приступ, який на щастя минув без судом. Коли йому стало краще він швидко побіг назад, щоб знайти телефон. Морозний уже й не пам'ятав, коли востаннє відчував такий тваринний страх. Все в його нутрі похололо і він відчував як навіть коліна тремтять. Очі намагалися відшукати телефон, що впав. На це пішло кілька хвилин, адже чоловік ніяк не міг сконцентруватися. 

— Матінко рідна, куди ж подівся цей клятий телефон!? Степане, зберися, не панікуй! — роздавав накази сам собі чоловік. Але інстинкти брали над ним гору. Руки тремтіли немилосердно, за грудиною стисло так, що він хвилювався аби його не прихопив інфаркт. В очах все розпливалося, — Боже милосердний…Боже допоможи! Степане, маєш зібратися ради своєї дитини. Сконцентруйся і знайди цей телефон. 

Зрештою знайшовши пропажу, він набрав до поліції. 

— Алло! Алло? Та матінко рідна, алло, мене хтось чує?! — волав у телефон Морозний. 

— Так, що у вас трапилося?

— Мою дитину викрали! Просто серед білого дня…Господи, повантажили в багажник і повезли в невідомому напрямку. Я…я…допоможіть мені…

— Заспокойтеся і не панікуйте. Спершу назвіть своє місце перебування.

Степан озирнувся. Він в душі не чаїв назву вулиці на якій знаходився, тож намагався пояснити свої координати як тільки міг. 

— Гаразд, — здається зрозуміли його, — Можливо запам'ятали номера автівки або обличчя нападників? 

— Вони були в…

— Тату, — несподівано почув позаду себе голос доньки Степан, — Чого це ти горланиш на пів стоянки?! Що трапилося? 

Морозний рвучко озирнувся. Перед ним стояла Віка? Так ось це була вона. Жива та здорова. Господи, невже це все йому привиділося? Так…зорові галюцинації можливі при шизофренії, але ж в нього її немає. В нього епілепсія. А може він вже просто сходить з розуму? Тоді ж йому привидівся Мішель в кімнаті доньки, а може його там і справді тоді не було, а він все це сам собі вигадав? Усі ці думки зі швидкістю світла пронеслися в його голові, і Степан завмер як укопаний. 

— Тату? Усе добре? — легко турнула його донька у плече, — Чи може тобі погано?! 

— Вікусь, це ти?! — відмер Морозний.

— Я, — здивовано потисла дівчина плечима, — Ти що це..мене не впізнаєш? Може..може цей…Швидку тобі викликати? 

— Господи Ісусе, донечко! — несподівано підійшов до Віки Степан і хутко притис до себе обіймами, — Дитинко, мені щойно таке старому привиділося, що це страшне, люба. Я вже…здається, сходжу з розуму на старості. То тоді Мішель у твоїй кімнаті привидівся…ну як я в кріслі сидів, пам'ятаєш? А нині таке, що навіть не голову не налазить. Але ця галюцинація, чи що то було, така правдоподібна. Я..я не знаю. Може мені варто сходити до мого психіатра, щоб він мені ліки поміняв? 

Віка лиш ледь всміхнулася і відповіла батькові обіймами. 

— Тат, а що тобі хоч привиділося?

— Я бачив як ти вийшла з того виходу, а тут чорна автівка. Звідти вийшли якісь бандюки. На…на обличчях ці, як їх …забув слово, балаклави! Вони схопили тебе і в багажник. Господи, мене ледь інфаркт не прихопив. 

І тут вже Віці тривожно кольнуло у грудях. Ком страху підкотив до горла. Руки тривожно затряслись. Адже, усвідомлення того що батькові швидше за все це не привиділося страхом гупнуло у голову. Ще страшніше їй стало від здогадки, чи згадки про декого. Хостер?! Ця його хитра посмішка, загадка в очах. Вона не говорила, про поразку…вона говорила про мету. І ця його фраза до побачення…

— Таточку, ти тільки не хвилюйся, але напевно це була Віра…

— Віра? — нахмурився батько, — Віра ж на курсах в…

— Тат, вона сьогодні повернулася. І вона пішла в наш салон. 

###