14. Візит до батька

Хостер ненавидів цю дорогу. Трохи вибоїсту, забруднену, не рівну трасу, а потягану і потріскану від лихої погоди. Така ж як і його життєвий шлях. Трохи брудний…на межі з нормальністю, але все ж у тому напрямку, який він сам обере. Село Городище зустріло його мрякою. Тут ніколи хулігану весело не було. Городищенська виправна колонія №96 стояла тут, як і багато днів до. Особливо Хостера дратував фасад огорожі, що ззовні був пофарбований якимось нудотно блідо зеленим кольором. Батько казав йому, що такий колір стін був і в коридорах. Несмак. Той колір ніби цвіль огортав і без того сирий камінь. Краще б уже все було просто сірим. Просто з цим колючим дротом, просто з важкими залізними воротами, але без цього кольору. Хостер приїхав на тридцять хвилин швидше…хоча планував приїхати взагалі за годину до зустрічі. 

Хостер підійшов до КПП (контрольно-пропускний пункт), перекинувся кількома словами з охоронцем та пред'явив документи. 

— До батька? – запитав охоронець, коли поглянув на свідоцтво народження хлопця (щоб підтвердити родинний зв'язок з засудженим) та паспорт. 

Кивок.

— І ще дозвіл на побачення…

Хостер простягнув необхідний папірець чоловіку. Минулого разу він провтикав його, тож його не пропустили. Але цього разу він кілька разів передивився усі документи, щоб упевнитися, що все є. Такий косяк коштував йому тим, що він не бачив батька пів року. Пів року…наче пів життя.

— Все гаразд. 

Далі було проходження контролю. Воно особливо дратувало пацана, власне через ручний огляд. Не те щоб хтось особливо його мацав, проте самі дотики наводили на Хостера огиду. Одне діло коли тебе торкається дівчина по типу Віки Морозної, і зовсім інше коли суворий бородатий мужик. 

— Речі сюди, — вказали Хостеру на невеличку шафку, — І взуття теж, – додали непривітно, — Наче не в перший раз, Бондаренко…молодший. 

— Спокуха! — відповів Хостер і стягнув черевики, — Я і сам вже знаю. 

— Угу…вчися…на майбутнє, — забрав черевики мужик, натякаючи на те, що Бондаренка молодшого чекає така ж доля, як і батька. 

Хостер же цю фразу пропустив крізь вуха. З адміністрацію в'язниці краще не заїдатися. А то батькові доведеться непереливки.

– Підпишись отут…і бейдж візьми, перепустка,  — ткнули у руки Хостеру. 

Тут високими манерами й не пахне. Та районному хлопцю не звикати. Бо ось його вже привели в зал очікування і скоро прийде батько. Від цього щоразу підтискає у грудях, і млосне очікування накочує нудотою. Чекати довелося майже годину, ніхто звісно не скаже чому…Але ось у дверях з'явилася знайома фігура. Хлопець рвучко піднявся з лавки, приборкуючи в собі бажання кинутися з обіймами на в'язня. Однаково не дозволять. Тож він неспішно підійшов до столу і сів навпроти батька. 

— Привіт, тату.

В обличчі навпроти Хостер розгледів втому. Батько значно постарів, а минуло лиш пів року з останньої зустрічі. Але для нього, для Хостера без батька минуло пів життя. Пів життя.

— Привіт, синку, — несміливо протягнув свою руку до руки сина чоловік. Їх зіткнення пальцями тривало лиш кілька секунд.

— Фізичний контакт заборонено! — почулося суворе зауваження, після чого чоловік переможено підняв руки догори, мовляв, все зрозуміло. Більше так не буду, — У вас година. 

Всього лиш година. За пів року…лише година. Безпощадно мало. Несправедливо! 

— Як ти…Хостере?

— Нормас…тат. 

— Ще працюєш на тому складі? — потекла як завжди трохи нудна розмова. Бо ж поговорити про щось нудне не вийде, коли тебе чують сторонні вуха.

— Ні…– винно опустив голову син.

— Вигнали? — кутиком губ усміхнувся батько.

— Угу…за прогули, — зізнався, але затим після кількасекундного погляду батька, пояснив:  — Та вони замахали, бать! Мало того, що я тягав усе найважче як той коняка, то ще й пропонували штовхати траву. Думають якщо я хуліган, то поведуся на цю чорнуху? Але ти ж знаєш я не такий, тат. 

— Знаю…ти навіть не палив ніколи. Що говорити про траву, — розсміявся батько, — Ти звісно не хороший хлопчик, проте поганих звичок у тебе ніколи не було. То де зараз мотаєшся?

— Мию тачили. І таке там усяке…., але нічого незаконного, бать. 

— Хуліганиш? — тепло всміхнувся чоловік навпроти. 

— Не без цього, тат. Але я обережний, — запевнив син, — Я обіцяв тобі, що не сяду. Ніколи. 

— Вірю. Ти завжди тримав слово. Дівчину маєш? 

— Ні. Навіщо мені якісь серйозні стосунки? Від цих баб одні проблеми…

Батько голосно засміявся, але здається погодився з сином. 

— Згоден, але без баб життя таке нудне. До ригачки, Хостере, — витягнув два пальці перед ротом батько, зображуючи жест блювати, — Я б на твоєму місці завів когось. Бо я на своєму от не можу….от. 

— А як же ота? Як вона…ну та що ти з нею переписувався? 

— Нінка? 

— Певно, бать. Не знаю як вона називається.

— Нінка, як дізналася, що я зек так відразу послала куди подалі. Щоправда, за кілька тижнів все ж поновила зв'язок. Обіцяла навіть приїхати, але потім щось знову відморозилася. Каже батьки проти, — скривився чоловік.

— Доросла тітка, а слухає батьків? — здивувався Хостер.

— Та можна зрозуміти бабу…вона хоче нормальну сім'ю з нормальним хлопом, а я що? 

— В такому віці як вона, та ще й з її то форматом, — зобразив руками форму грушки Хостер, натякаючи на зайву вагу знайомої батька, — Уже не варто перебирати. Ти в мене вартий більшого, бать, — сказав Хостер, намагаючись тишком нишком торкнутися руки чоловіка. Проте охорона це помітила і сувора гиркнула, про те, що фізичний контакт заборонено, і що це уже останнє попередження. 

— Головне ти знайди когось гідного, я уже своє провтикав, малий. 

— Тат, тобі ще лишилося сидіти тут менше ніж рік. І от вийдеш, ми тобі зразу гідну кандидатку знайдемо! — підморгнув син. 

— Навіть не віриться, що я у цих стінах уже тринадцять років, Хостере, — обвів очима приміщення чоловік, — Я вже й не пам'ятаю, як воно жити нормально.