12. Помічна мазь

— О…уже й обіймаються, — задоволено потер руки Степан Морозний, помітивши Віку та Мішеля за вікном, — А я казав, що їх просто треба підштовхнути один до одного. Нагадати про старі почуття, так би мовити. 

— Ох..Степанчику, це взагалі може нічого не означати, — підійшла до чоловіка Діна. 

— Як це не означати?! — обурився Степан, — А той поцілунок в гаражі теж нічого не означав? Ні…мила, все розпочинається з таких от маленьких кроків. Тут обійняв, там поцілував, а там гляди й усвідомлюєш, що жити без тієї людини не можеш. 

За кілька хвилин Віка вже зайшла у хату, а Мішель вдягнувши шолом, повернувся на мотоцикл. 

— Вікусь, а чого це цей…чого Мішель не заходить? — вирячився Степан на доньку.

— А Мішель він же їде на поба.., — вчасно спам'яталась Віка і зупинилася на півслові — побачення.

 Батько ж думає, що вони з Мішелем знову ніби пара, то краще цю легенду не руйнувати. 

— На побачення? — перекосило Морозного, — Яке побачення якщо ти тут?!

— Тато, ти ж не дослухав, — виправдовувалася Віка, вибираючи у вікно, чи не рушив ще Мішель. І чого так довго шпортається там!? — На побачення до лікаря. 

— Він що захворів? — нахмурився Морозний.

— Нічого серйозного, — скупо всміхнулася донька, — Якась застуда, кашель….цей температура невисока…еее…казав була. 

— І що це він зібрався на своїй залізяці їхати в такий холод? З кашлем?! — обурився Степан, хутко виходячи з дому. 

Віка мала надію, що Мішель встигне рушити до того, як її батько до нього дістанеться. Але яке там, Морозний уже вхопив хлопця за руку і тягнув у дім. “Мішель мене приб'є” — спалахнуло у Віки в голові й вона винно прикусила нижню губу. І справді хлопець зайшов у домівку Морозних не в дуже хорошому гуморі. Пильно дивився на Віку з під лоба, а та, не знала куди очі подіти. 

— Мішелю, ти мені скажи, у тебе є клепка в голові? — дратувався Степан.

— Ну ваша донька сьогодні мені сказала, що немає, — саркастично видав Мішель, чекаючи продовження тиради від “батька”. Морозний же від такої відповіді грізно глянув на Віку, від чого та знову забігала поглядом по стінах, — А власне у чому справа?

— Віка сказала мені, що ти застудився, – пояснив Степан, а Мішель вирячив очі на Віку. Та все ще п'ялилася на стіну, – І ти оце видумав в таку погоду зі своїми шмарклями, чи кашлем…, чи чим там їхати на мотоциклі?! Є що в голові? 

— Мабуть, немає, — всміхнувся Мішель собі під носа, — За те на голові був би…шолом, тож…цей…буде все нормально. 

Хлопець вперто намагався поглянути в очі чорнобровій. Віка нарешті поглянула на нього винним поглядом і прошепотіла: “Ну вибач. Не було виходу”..

— Слухайте, Віка трішки перебільшила, – скупо всміхнувся, — Я лиш трішечки застудився. Буває…вона просто ж хвилюється за мене…ну за старою звичкою, — процідив крізь зуби радше до Віки хлопець, а та наче зрозуміла такий саркастичний підкол і випалила до батька:

— Тату, він чхав на мене! Ну у прямому сенсі цього слова. Певна, – хитро посміхнулася дівчина, — Мішель применшує свої симптоми, і не береже своє здоров'я.

“Ну, а що? Ти реально на мене чхав!” – прошепотіла губами Віка до хлопця. 

— Та я зараз в кав'ярню заскочу, чайочок вип'ю і буду як новенький! – уже тягнувся до вхідних дверей хлопець, але Степан перегородив йому дорогу собою. 

— Ні…там одна хімія, Мішелю. Від застуди допомагає тільки домашній малиновий або липовий чай. Знаю по собі, і ще цей…постільний режим. 

— Апчхи! — знову чхнув хлопець.

— О…бачиш. Правду кажу. Зараз полежиш годинку дві, нагрієшся. Чайочку вип'єш, а я сам тебе додому відвезу. 

Мішель лиш закинув голову назад і важко зітхнув. Не сподобалося йому оце все! Степан став занадто наполегливим у своїй ідеї об'єднати їх з Вікою знову. І все б нічого, може він був би і радий цьому, але раніше… ще до того як він не зустрів Міранду. 

###

Мішель лежав на ліжку і тупо п'ялився на стіну. Уже встиг настрочити смс дівчині, що на побачення не прийде. Від Міранди у відповідь надійшли смайлики, що плачуть…і ще один з поцілунком.  

— І я тебе цьомкаю, моя красунечка, — записав голосову відповідь хлопець і заблокував телефон. 

Тим часом Степан Морозний вже грів воду для малинового чаю, а Віка склавши руки на грудях, спостерігала за цим процесом.  

— Тату! Випусти Мішеля…у нього термінові справи! 

— Які можуть бути термінові справи, коли він захворів? — пирхнув батько, — Коли люди хворіють, вони усе скасовують і лежать під теплою ковдрою. І все на тому! 

— Тату…

— О…вода закипіла! Зараз я оцю малинку залию, а ти йому занесеш чай. 

— А чому я? — запротестувала донька. 

— Бо я буду градусник шукати, щоб температуру міряти! Йди! — тицьнув Степан їй горня з чаєм.

— Ох, тату! Видно, що Мішель тебе любить, а відтак поважає. Бо який інший уже би послав тебе куди подалі за ці твої вибрики! — не втрималася Віка від різкого коментаря. 

— У нас це з сином взаємно, ну у сенсі і повага, і любов, — всміхнувся під носа Степан, а подумки додав: “Ще б ти його так любила, то взагалі б тобі ціни не було!”

Віка лиш закотила очі і поплентала у свою кімнату, де лежав Мішель. 

— Я тут цей…чай тобі принесла. Тато наказав, — несміливо всміхнулася.

— Ну раз принесла, доведеться випити. Що твій тато даремно старався? — підморгнув Мішель і дівчина трохи видихнула, побачивши, що грайливий настрій до нього повернувся. 

— Ти вибач, Міранда, мабуть не в захваті від того, що ти до неї не прийдеш, — простягла Віка горня хлопцю. Їй пригадався час, коли вони ось так безтурботно пили чай з Мішелем і раніше. Тоді вона ще називала його Мішкою, а він її мишкою. Бо вона була маленькою худенькою, а він тепленьким…Ну точно як ведмедик Тедді. Мішель завжди був теплим…хто знає чому. 

— Не в захваті…як і я. 

Це Віку чомусь не порадувало, а навпаки повернуло почуття провини. Мішель до неї збайдужів.