9. Знайти гайковий ключ

— Ну і з чим вам допомога потрібна? – запитав Мішель ліниво почухуючи потилицю та оглядаючи гараж. 

— А треба дещо відкрутити…точніше закрутити, — на ходу вигадував Морозний, – А в мене вже цей…руки не ті. А ти он які біцепси маєш, молодий що тут сказати! Короче, то для тебе робота на дві секунди! 

— Ага, – зівнув хлопець, – Ну показуйте що. 

— То зараз я принесу, бо воно у хаті. Зараз усе доставлю до тебе. А ти поки цей…гайковий ключ пошукай. Він десь тут має бути…у гаражі. Давай.

Степан хутко пішов до хати, задоволено потираючи руки. 

— Вік! Вікусь, донечко, де ти є? — загукав доньку.

— Тат, що таке? — вийшла до Степана дівчина.

— О…Вікусь, мені цей, допомога твоя потрібна. Сходи, будь ласка у гараж і принеси мені звідти гайковий ключ.

— Що принести? — скривилася донька у три погибелі.

— Гайковий ключ.

— Тат, я навіть не знаю як він виглядає, — заклала руки на грудях Віка, тим самим демонструючи своє обурення і небажання йти до гаража.

— Та що там знати?! Як крюк виглядає. Та зрештою, — роздратовано махнув рукою батько, — Інтернет для чого? Погугли та побачиш! 

— Тату, — ще більше скривилася Віка, — Ну чого ж ти сам не підеш? 

— Мене ноги болять, доню. Дико болять. Навіть кілька зайвих кроків…і уже все, потім пів ночі корчі хапають. А це знаєш, як боляче? 

Віка здається не надто повірила у це, але вона цілком вірила у те, що якщо не піде за тим гайковим ключем, то батько від неї не відчепиться! Тож, щоб не слухати його ниття, дівчина голосно зітхнула і закутавшись у кофту подалася в гараж. Степан почекав кілька секунд і рвонув за донькою. 

Зайшовши в гараж, Віка ключа не побачила, проте побачила чийсь зад. Дівчина кумедно вигнула голову вбік і оцінила пейзаж перед очима. Не інакше як срачина Мішеля! Хлопець зігнувся над якоюсь поличкою і щось там у ній шпортався. Мабуть, теж гайковий ключ шукає! Підкравшись вона ляснула Мішеля по п'ятій точці, від чого той перелякано розігнувся і гепнув головою об тумбочку, що висіла вище. Віка прикрила долоню рукою і головно зойкнула, а за нею і сам Мішель. 

– Мішелю, вибач, я …— почала, але потім не стрималася і голосно розреготалася, – Ти що тут робиш взагалі? Хоча..дай вгадаю, гайковий ключ шукаєш? — жартувала. 

— Угу, — кривлялись розтирав місце від удару хлопець, — Чекай, а тебе що твій батько теж за ним послав? 

— Ну так, а я й в очі ніколи того ключа не бачила, — сміялася дівчина.

— Вікусь….швидше до дверей. Здається твій батько хоче нас тут…— відсторонив від себе дівчину Мішель і направився до виходу, але дійти до дверей він не встиг, бо замок клацнув. І тепер ці двоє були замкнені у гаражі, — Ох, ну супер! — приречено зітхнув хлопець. 

— Та мій тато просто невгамовний! — гаркнула Віка, знову зупиняючи свій погляд на срачині Мішеля. Затим струсила головою і втупилася кудись у стіну. 

Тим часом Степан Морозний задоволено потирав руки стоячи по той бік дверей. 

– Ну що ж..ключ не знайшовся поки що, зате ці двоє прикрутися, — знизав плечима чоловік і поглянув на маленьке вікно. Єдиний вихід з гаража. Але через таке Мішель точно не пролізе, через таке навіть Віка не вилізе! 

— Ось так! Ось так! Цього разу ніхто нікуди не втече! — говорив сам з собою Степан, — А ви думали я дурний? І не зрозумів, як ви це тоді провернули? Ну-ну. Старий, але не дурний! От і сидіть там! 

— Степанчику, ти чого тут стоїш? — почув чоловік позаду себе голос своєї дружини. 

— Мила, е-е-е…чого стою…чекаю, поки цей, гайковий ключ знайдеться, — хитро всміхнуся. 

— Який ще гайковий ключ? — заклала руки на грудях Діна, чекаючи пояснень. 

— Мила, ти тільки не нервуй…там Віка і Мішель. Я їх закрив.

— Ти що зробив?!

— Та не надовго, люба. Чого ти відразу психуєш. Знайдуть ключ і я зразу їх відчиню.

— Степане, знаєш, Віра має рацію…ти останнім часом геть з розуму вижив! — суворо відрізала Діна, — Там хоч є той гайковий ключ?

— Поняття не маю. Я його вже пів року знайти не можу, — реготнув Степан. 

— А тобі ще й смішно, Степанчику?! — не могла зрозуміти причину позитивного настрою дружина, — Дай сюди ключ від гаражу, я відчиню дітей, — простягла сердито Діна руку.

Та Степан ключ їй не віддав, натомість схопивши руку дружини поцілував її. 

— Діночно, не злися, кохана моя. Трошки посидять там, зблизяться, поговорять…гляди до чогось та й договоряться, — намагався бути ніжним Морозний.

— Степанчику, там же холодно, — зітхнула дружина, — А Віка, я бачила, у хатньому одязі пішла.

— Ну нічого. Там ще й Мішель є. Він їй свій одяг віддасть. Що він не джентльмен, чи що? Гляди наша Віка повитріщається на нього й прозріє..заодно.

— Тоді Мішель буде мерзнути, ще де захворіє, не приведи Господи, – турбувалася Діна.

— І нічого. Як захворіє, так і вилікується! – махнув рукою Морозний, — То навіть на краще так буде. Він же якщо прихворіє, то через кого? Через Віку…бо їй одяг віддасть, от! А тоді вона повинна буде його вилікувати. Чай йому там у ліжко носити, груди розтирати, ноги мастити. Ну і що там ще…І взагалі…давай не будемо їм заважати, а йдемо поки що цей…теж чаю поп'ємо. Добре, мила? — підштовхнув за плечі дружину Морозний. 

— Ти, Степанчику, геть здурів, милий, — приречено зітхнула Діна. 

###

— Мішелю, а ти що…це срачину підкачав? — вирішила почати розмову Віка з того, що її турбувало. 

— Що? — озирнувся на свою задницю хлопець.

— Ну може це мені здалося, — хихикнула собі під носа Віка. 

— Що ж за халепа, — важко зітхнув Мішель опершись на якийсь комод, — Я ж мав з Мірандою зустрітися. А тепер усе…пиши пропало. 

— Ну це ж не з твоїй вини…вона зрозуміє, — сказала подруга, оглядаючи гараж і зупиняючись на невеликому віконечку.

Мішель помітив її погляд і лиш несхвально махнув головою.

— Ти не пролізеш через те віконечко, Чорногуска. Тож забий.