8. Він майже одружений!)

Мішель припаркував мотоцикл і швидким кроком йшов до забігайлівки, щоб перекусити. Аж тут йому в спину донісся знайомий голос. 

— Мішелю…Мішелю! Зачекай!

О так. Це без сумніву був Степан Морозний, який останнім часом прилип до нещасного хлопця, як муха до меду. Мішель на мить прикрив очі, і скривив обличчя. Може вдати глухого? Ну буває…всі можуть не дочувати. 

— Мішелю, ти що не чуєш? — кричав в спину Степан, — Агов, синку!! – не здавався Морозний.

Оте “синку”, таки вплинуло на Мішеля і він зупинився приречено закинувши голову назад. А затим, важко зітхнувши, натягнув на обличчя посмішку та озирнувся.

— Вітаю, дядьку.

— Хух…аж захекався весь поки наздогнав тебе, — важко дихаючи сказав Степан, тримаючись однією рукою за серце, — Ти чого…цей, — обвів рукою якесь коло чоловік, — Не відповідав…як я кричав? Не дочуваєш? Щось не може бути, ти ж не в такому віці як я! Це я вже можу не почути, чи недобачити, але ж не ти, — поплескав по плечі хлопця Морозний. 

— Ну недочути можна в будь-якому віці, — криво всміхнувся Мішель, а подумки додав - або ж вдавати, що недочуваєш.

— Вірю, — нарешті забрав з власного серця руку Морозний, — Охоче, вірю, Мішелю. Тому й уже який місяць думаю про вас з Вікою. Може ви недочуваєте один одного. Ну там не дослухаєтеся до поклику серця? 

“О ні…ні! Знову ця стара платівка!” — подумки обурився Мішель.

— Дядьку Степане…ну ви ж знаєте, що в мене є дівчина, так? 

— Ну так. Але ти ж знаєш, що в мене є донька, так? 

— Залізобетонний аргумент, — саркастично відповів хлопець.

— Ну от! Для чого тобі всілякі сторонні дівиці? Хтозна-які вони й чого від них очікувати. А з Вікою знаєтеся з дитинства, і любилися…був час. То може…

— Коли ми з Вікою були парою, ви були проти наших стосунків, — нагадав Мішель.

— Було…було! Визнаю, каюся і тепер стараюся, щоб все було як раніше, — оживився Морозний.

— Дядьку Степане, як раніше уже не буде, — намагався донести своє хлопець…але і Морозний знав своє..і хоч ти убийся! 

— Чого ж не буде, усе буде. Треба лиш трішки постаратися. Ну там..не знаю, якесь побачення. Букет, буфет.

— Дядьку, мені подобається Міранда…не Віка. 

— Ти ж казав, що Віка тобі подобається. Значить ти ще у сумнівах, а я..тобі допомагаю ці сумніви розвіяти. 

Мішель лиш важко зітхнув подумки й приречено опустив голову. От же залягло Степану щось на думці, і тепер життя нікому через це немає. 

— Послухайте, дядьку, ви мені справді як тато! — щиро почав Мішель, — Від коли батько помер, ви справді дуже багато зробили для мене і підтримували у всьому. І ви навіть..попри те, що у вас з Артуром різні характери, навіть чимось з ним таки схожі. Але оця ваша впертість і сліпе слідування власній цілі…ну це відштовхує, розумієте? 

— Розумію, — гірко всміхнувся Морозний, — Та не думай, Мішелю, що впертість це завжди погана риса. Інколи впертість це те, що дає тобі таку силу, якої в тебе не було раніше. Вона здатна як втягнути у халепи…, так і витягнути з них. Повір, якби я не був впертим, то помер би ще значно раніше за твого батька. Ще там в Африці в минулому. Але ця впертість…це сліпе слідування власній цілі, як ти висловився, повернуло мене до життя, сину. 

Щось в словах Степана відгукнулося Мішелю…але яке це взагалі має відношення до нього та Віки? Це треба ще так вміти, як Степан, будь-яку тему з власного досвіду, обертати до стосунків його та Віки. 

— Я цей…поїсти збирався, – почухав потилицю Мішель, — Йдете зі мною? — неохоче запропонував. 

— Звісно йду, — оживився Морозний, — Поїсти я люблю, а побути в компанії сина ще більше люблю, — додав, і поклав руку парубку на плече. Мішель лиш глянув на ту руку приречено і важко зітхнув. 

В кафешці вони обрали крайній столик, і тепер обоє обирали щось з меню. 

— То що будете? – запитально поглянув на дядька Мішель, – Печену картоплю? 

— Угу, — мугикнув Степан вп'явшись очима на дівчину за сусіднім столиком, яка в свою чергу, вп'ялася очима в Мішеля. Чоловік вовком дивився на незнайомку, але ту здається це геть не бентежило. Але її явно бентежив Мішель. 

“О..ні..ні, синку. Бачу тебе навіть на день без нагляду залишати не можна!” — подумки зафіксував Морозний.

– Так, картоплю! — голосно захряснув теку з меню чоловік, щоб хоч якось переманити увагу дівиці на себе. Проте та навіть не поглянула на нього, — І стейк ще. Але цей..свинячий не бери. У мене вже зуби не ті важко жувати буде. Візьми курячий, — додав. 

— І квас? 

— І квас, – похитав головою Степан в такт словам Мішеля. 

“От же ж нагла дівка! Ні сорому, ні совісті!” 

Мішель кивнув і пішов до стійки зробити замовлення. А незнайомка миттю провела його поглядом. Ще й облизнулась явно оцінюючи сідниці хлопця. Від таких нахабних поглядів Степан уже не витримав і звернувшись до незнайомки сказав: 

— Я б не радив вам так на нього п'ялитися…він уже цей…майже одружений, — сказав спершу невпевнено, але потім додав з певністю, – Тобто він зайнятий, вважай одружений вже! 

Дівчина ліниво перевела погляд в сторону Морозного і зверхньо всміхнулася. А перед Морозним поставили келих квасу.

— То він одружений чи ні? Хоча…я аж ніяк не помітила на його пальці обручки, — пирхнула незнайомка, — Тож дідусю, майже - не рахується! 

— Він просто цей…короче, у нього пальці розпухають як в того бегемота, коли він квасу нап'ється, от він і знімає її. 

— З чого б це? — не надто повірила у слова Степана дівчина.

— А мені по чому знати? — перетяв плечима чоловік, — Нирки казав болять, тож може хворіє…на цю…ниркову недостатність.

“Господи Ісусе, прости мене за цю брехню! Прошу прости…Але ти знаєш, то все ради порятунку Мішеля!”

Дівчина голосно розсміялася від такої заяви Степана, а тоді сказала: 

— Ниркова недостатність, то хіба що у вас може бути. Якраз хвороба для вашого віку, дідусю. До речі, а ви йому хто?