7. Добитися побачення

Мішель уже провів Віку додому і зараз стояв під вікнами своєї дівчини Міранди. Вона чомусь не брала слухавку. Проте йти напряму через вхідні двері було ризиковано через пізню годину і сувору натуру її батька. 

— Що ж, — сказав сам до себе Мішель, розтерши руки, – Доведеться діяти старим перевіреним методом.

Хлопець зібрав з землі кілька невеликих камінчиків і став жбурляти ними по балконі Міранди. Камінці були занадто дрібними, щоб розбити шибу, але цілком гожими для того, щоб Міранда почула шум. 

— Міранда! Міранда! — намагався пошепки кричати хлопець,  все ще жбурляючи камінці по вікнах. 

Перший камінчик…другий…п'ятий…десятий. А одинадцятий поцілив пряму комусь у голову, що несподівано визирнула з того самого вікна балкона. Мішель тільки й встиг зойкнути перш ніж усвідомив кому ця голова належала. А ця голова належала нікому іншому як – Григорію Петровичу, батькові його дівчини. 

— Доброго вечора, — всміхнувся Мішель до чоловіка, а решта камінців посипалися з його долонь на землю, — Я…я…дуже перепрошую за це непорозуміння…

— Це було каміння, а не просто непорозуміння! – почулося у відповідь, — Непорозуміння це твоя присутність тут у таку годину, ще й під вікнами моєї доньки!! — додав чоловік виколупуючи дрібний камінчик зі свого лоба, що застряг між глибокими морщинками. 

Самому ж Мішелю чомусь було смішно з цієї ситуації, але він прекрасно розумів, що не стриматися і розреготатися означає лише одне – запхнути себе до ще більшої "задниці". Тож він з останніх сил стримував смішок і робив серйозне обличчя перед Григорієм Петровичем. 

— А Міранда…Міранда може вийти? — несміливо запитав. 

— Міранда не може! — суворо відрізали йому у відповідь, — Але можу вийти я…і тоді тобі буде непереливки, хлопче, – погрожував чоловік. 

— І що ми ніяк з вами не домовимося? – кисло всміхнувся Мішель. 

У відповідь на нього з балкона полетів невеличкий гарбуз. Хлопець ледь встиг відскочити. І звідки у цього дядька на балконі гарбуз? 

— Майже в ціль! — пожартував Мішель, показуючи Григорію Петровичу лайк великим пальцем.

— Уже домовилися! — розтер долоні Григорій, — Знаєш, що гарбуз означає отримати? – хитрий смішок, — Отож, бо й воно, Мішелю. Тому ноги в руки бери і йди звідсіля на усі чотири!! 

— Ну це ж був гарбуз від вас, а не від Міранди, – зухвало заклав руки на грудях Мішель, — А від вас мені й нічого не треба. 

— Тобі від мене треба мою доньку! — суворо відрізав Григорій Петрович, — А її я віддавати не бажаю. 

— Я ж не на завжди, — важко зітхнув Мішель, – Ну поки що…лиш на кілька годин. Ну увійдіть у моє становище, що вам ніколи дівчина не подобалася? Чи на побачення не ходили? 

— Бачу на тебе гарбузів не настачишся! — відповів чоловік підкидаючи у долоньці невеликого гарбузика, — Ти взагалі розумієш слово ні?

— Не розумію, — всміхався Мішель, — Як і той факт звідки у вас на балконі гарбузи з'явилися. 

— А то це теща приїхала, і їх притарабанила кілька штук, для чого мені ті гарбузи, от скажи, хлопче? 

— Щоб відбивати всіляких нахабних від вашої доньки, включаючи мене, — розсміявся Мішель. 

— Гаразд, відпущу Міранду…але якщо візьмете мене з собою, — перехилився через вікно Григорій Петрович.

— Що? — скривився хлопець, — Для чого нам на побачення з Мірандою ви...пробачте, нічого особистого, але це…

— Тоді Міранда залишиться вдома! – виніс вердикт чоловік. 

Мішель лиш закинув голову назад і важко зітхнув. Усі тати дорогих йому дівчат наче зговорилися сьогодні! Що ж за день такий?! 

— Або як варіант..можете її з собою забрати.

— Кого, — скривився Мішель? 

— Ну тещу мою, — пирхнув Григорій Петрович, — За таким розкладом хоч до ранку гуляйте. 

— Можемо хіба що привезені нею гарбузи забрати, — криво усміхнувся Мішель. 

— Я не хочу залишатися з нею сам на сам! — пояснив Григорій, вказуючи пальцем кудись позад себе. 

— Та що ж ви як хлопчик малий, Григорію Петровичу, — всміхнувся Мішель, — Не можете з тещею справитися?

— Це ти так говориш, бо в тебе ще її немає, Мішелю, а як буде, то ти мене зрозумієш!! 

— Я зараз розумію лише одне, мені треба погуляти з вашою донькою. 

— Наглості тобі не займати, Мішелю! Ніякі гарбузи на тебе не діють. 

— А…то це я вже загартований, — сміявся сам з себе хлопець, — То кличете Міранду? 

— А нащо мене кликати, якщо я вже тут, — почув Мішель над своїм вухом.

— О…а як ти, — нахмурився хлопець і радісно закусив нижню губу, — Що ж..Григорію Петровичу, вам удачі з тещею, бо моя  удача вже прийшла, — взяв дівчину за руку Мішель.

Чоловік на балконі лиш заклав руки на грудях і несхвально помахав головою. Але затим всміхнувся і закотивши очі, подався всередину. 

###

Схопивши Міранду за талію Мішель притис її до себе міцніше, від цього дівчина тихо захихотіла та опустила голову на хлопчаче плече.

— Я так скучила, Мішелю, – щиро зізналася прикривши повіки.

— А я як, – чмокнув її в ніс хлопець, і полоскотав під ребрами, від чого Міранда залилася дзвінким сміхом. 

— Виглядаєш втомленим, — зауважила дівчина, коли припинила сміятися, — Це тебе мій тато встиг так вимучити? 

— Ох…якби ж то лише він, – знову притис до себе міцніше подругу Мішель, — Мене мій забембав так, що уже сил нема, — важко зітхнув. 

— Твій? — здивовано вигнула брови у здивуванні дівчина, — Ти ж казав, що твій помер.

— Ну так, — сумно мугикнув хлопець, — Це я про дядька Степана. Віриш, люблю його як рідного, але мучить він мене…

— Себто як мучить? — розсміялася дівчина, а Мішель дивлячись на неї наче вагався чи варто відкривати Міранді які саме “тортури” застосовує до нього Морозний. 

— Ай, короче, прилип до мене, як жуйка до штанів! Та не будем про нього, ти мені краще скажи, твій колишній не з'являвся на горизонті? 

— Ні…, — чи то сумно, чи навпаки полегшено відповіла Міранда.