5. Все йде за планом

Віка давно пішла, а Степан повернувся у крісло і так і сидів…допоки його і справді не схопила спина. І то так щось стрільнуло в районі криж, що він прожогом схопився на ноги, і таки відлип від того стільця. За тим послідував корч в нозі й Степан гупнув на крісло назад. 

— Старість не радість! — зціпивши зуби вимовив чоловік, тримаючись руками за спазмовану ногу, — Досидівся до того, що тепер встати не можу! — видав сам до себе саркастично.

Коли судома минулася він важко зітхнув і розтер обличчя руками. Затим намацав телефон і набрав до дружини: 

— Алло, кохана? — сказав, коли почув голос Діни у слухавці, — А ти…ти коли приїдеш? 

— Коли приїду? — почув у слухавці, — Степанчику, ти ж сам натякав, щоб я сьогодні у Віри залишилася. Щось сталося? 

— Ай..провалилася моя місія, кохана, — зітхнув важко, — Поклався на свої очі старі, а треба було на окуляри покладатися.

— Яка ще місія, Степане? — запитала дружина, перезирнувшись зі своєю подругою, і тихо хихикнувши.

— Як яка, Діночко! Я ж казав тобі…місія зведи Мішеля та Віку, – говорив і все ще розтирав ногу Морозний.

— Ах…Степанчику, я ж думала, що ти це не серйозно! — важко зітхнула Діна.

— Не серйозно? Мила, та я таким серйозним ще ніколи не був! Стану я віддавати сина свого найкращого покійного друга комусь постороньому, коли в нас з тобою аж дві доньки? Ні! Дулю з маком всім їм, а не Мішель!! — дратувався чоловік. 

— Степанчику, так не можна! Мішель і Віка наша то є не конструктор Лего, що ти захотів зліпив їх докупи, а захотів розліпив. Вони дорослі свідомі люди, які самі усе вирішать! 

— Що вони вирішать? Що?! — дратувався чоловік, — Он уже одні рішали, що ледь ворогами не стали! Десять..чи скільки там років ходили колами один навколо одного і три слова сказати не до снаги було!! А вже давно б могли бути щасливі й дітей трійко наштампувати. І нас з тобою внуками порадувати!

— До чого тут Ален і Софі? — заперечила Діна, — Там у них все не так було…і …

— Точно все не так!! Тому треба, щоб у цих все так було! А щоб було так, треба все контролювати!! Я вже слухав вас з Артуром щодо сина та Софії, а тепер ви слухайте мене, бо я від початку правим був. Я сказав чітко…Мішеля я нікому не віддам, окрім Віки..або Віри. Все! 

У слухавці почувся голос Віри…здається та намагалася перехопити телефон у Степанової дружини. Морозний скривився від цього, але нападки цієї жінки він теж готовий відбивати. 

— Морозний, що це тобі у голову на схилку літ стукає?! — зрештою почувся обурений голос Віри, — Яке ти маєш право розпоряджатися моїм сином…та й своєю донькою теж?!

— Таке! — буркнув у телефон, — Він такий же мені син як і тобі. Мені Артур сам передав на нього права…так і сказав любити як сина! От я і люблю і бажаю йому добра.

— А добро то твоя донька, так? — пирхнула співрозмовниця.

— Ой, можна подумати ти моєму Алену не таке ж саме добро підсунула! — відбивав атаку Степан, — Скільки твоя Софія мого сина тероризувала поки зняла свій німб…дикунський?!

— Дикунський? — обурилася Віра, а Степан прям уявляв її обличчя в цей момент, — Хто би ще закидав про дикунів! 

— Степанчику, а ти давно ліки приймав? – ймовірно перехопила телефон у Віри Степанова дружина, боячись грядучого скандалу. 

— Якраз збирався, кохана, ще раз прийняти, — відповів спокійніше чоловік, всміхнувшись собі під носа від того, що цей раунд з Вірою був за ним, — Але віриш…то спина штрикнула, то судома. Встати з крісла не можу.

— А що Віки немає, щоб тобі допомогти? — поцікавилася.

— Немає, — спробував знову звестися чоловік, але не вийшло, — Вона цей…з Мішелем пішла гуляти. 

— То як ти кажеш, що місія провалилася, якщо ці двоє пішли гуляти разом? — тихо хихикнула Діна у слухавку. Затим почувся і смішок Віри. 

— Та цей…— вже хотів обуритися Степан, але потім до нього ніби дійшов сенс сказаних дружиною слів, — А…точно! Матінко рідна….ну так…так то все гаразд. Так то все йде за планом. 

— Господи, який ти, Степане, перемінний. Як та погода за вікном, — почувся коментар від Віри у слухавку. 

— Нічого не перемінний! Я якраз чітко знаю, що я хочу…на відміну від деяких осіб, які ще занадто молоді, щоб щось тямити в житті та стосунках. 

— Діночко, клади слухавку. Бо інакше я за себе не ручаюся! — знову почув Степан голос подруги Діни, і скрився. 

— Люба, то ти не приїдеш? — запитав Степан у дружини.

— Ні. Ти сказав, щоб я сьогодні ночувала у подруги, от я і буду. Бо як показує практика, то ти, Степанчику, не любиш, коли твої накази ігнорують…тож, милий…збери силу волі в кулак, і вставай з того крісла і йди пий свій “Барбовал”, — почулося у відповідь. А затим гудки…

— Отак то! – похитав головою Степан, — Значить об'єдналися в коаліцію проти мене. Ну нічого, ще побачимо хто кого! – підбадьорив сам себе чоловік і зціпивши зуби таки встав з крісла. Взувши капці почалапав до кухні.

— Ех…жаль брате, ти уже не на світі цьому, — говорив сам з собою Морозний, крапаючи собі ліки, — Ти би точно мене підтримав проти цього бабського війська. Але не дано…дано мені самому цю війну вести. Але нічого, мені не звикати! – хитро всміхнуся Степан випивши ліки, — А програвати я не вмію!

###