3. Хоч гарний був?

— І знову привіт, Мішелю! — усміхнулася Віка, коли вийшла до друга на двір.
Мішель стояв, опершись на дерево, і дивився на вечірнє місто.

— Ну що там, чорноброва, вийшло? — пожвавився він.

— Аякже, — розсміялася Віка, беручи хлопця за руки. — Мішелю, ти б бачив вираз його обличчя! Тато такий: «А що… Мішеля у тебе немає?» І я така: «Тату, ти про що? Я ж якраз до нього йду…» — хихотіла дівчина, намагаючись відтворити батькове здивування.

— Трошки некрасиво по відношенню до твого тата, — винно почухав потилицю Мішель.

— Некрасиво? — скривилася Віка. — А те, що він намагається з’єднати двох людей проти їхньої волі — це красиво?!

На це запитання Мішель нічого не відповів, лише знизав плечима. У словах Віки була слушність.

— Мій тато такий упертий, — важко зітхнула вона. — Йому якщо щось у голову стукне — все. Усіх дотовче. Блін, ну чому він вчепився саме до нас?

— Тому що ми й справді колись були парою? — примружив одне око Мішель.

— Ну були. Багато хто колись був парою, а потім — не був. У чому проблема?

— Можливо, твій тато просто не розуміє… Він же все життя одну жінку кохав. Твою маму, Діну. От і вбив собі в голову, що й у нас так мало бути — на все життя.

— То було юнацьке захоплення. Закоханість. А справжнє кохання ще прийде — але до кожного по-своєму.

— Згоден, чорногуска, — реготнув Мішель і легенько стукнувся з Вікою кулачками, як із дружбаном.

— Пропоную випити кави. Раз уже вийшли гуляти.

— А потім знімемо Тік Ток? — підморгнув він.

— До речі, про Тік Ток… Думаю, тобі варто знімати його з твоєю новою дівчиною. Не хочу потрапити під ревнивий гнів Міранди.

— Я якраз хотів це сказати, але якось… не наважувався, — знову почухав потилицю Мішель.

— Капець, Мішелю, то ти не наважуєшся сказати моєму батькові, що тобі подобається твоя дівчина, а не я. То моїй сестрі колись не наважувався сказати, що вибрав мене…таке враження, що я тримала тебе у тоталітарному режимі…чесне слово! — розсміялася Віка, а за нею і Мішель. 

— Ну..все припини реготати, чорноброва, — і собі підтримував сміхом подругу хлопець, — До речі, а коли Віра приїде? 

— До кінця тижня. Курси майже закінчилися.

— То ви вже точно залишаєтеся тут?

— Так. Але жити поки доведеться з батьком, — закотила очі Віка. — Зате приміщення вже своє. Якщо все піде добре, через пів року зможемо зняти квартиру.

— Пів року — не так уже й багато, — жартував Мішель.

— От і я себе цим тішу, — усміхнулася вона. — Я його люблю, але його нав’язливі ідеї з віком тільки посилилися. Чесно кажучи, було легше, коли він тебе ненавидів.

— Дякую, — скривився Мішель. — Я радий, що він мене прийняв, але не хочу стати йому заміною батька.

— Звісно. Так-с… я досі без кави, — Віка схопила Мішеля за руку. — Он там гарна кав’ярня. Мені візьмеш лате.

— А ти що, не йдеш зі мною?

— Ні, тут зачекаю. Гарний вечір. Іди вже. Менше слів, — штовхнула його в плече. — Лате велике!

Вечір і справді був чудовим. І все дівчині в ньому подобалося…і компанія, і погода, і смак кави, яку вона скоро питиме. Окрім ідеї батька - одружити її з Мішелем. Віка любила цього хлопця всім серденьком, але як свого дружбана. Отак і стояла, каву собі чекала, допоки її погляд не зупинився на якому чоловіку, щоб був від неї через дорогу. Незнайомець стояв опертим руками на стіну і нав'язливо на неї п'ялився. Віка подумала, що він доволі привабливий, тож нав'язливо п'ялилася у відповідь. Чоловік вирішив піти далі та підморгнув чорнобровій і подарував щиру посмішку. Віка відчула як рум'янець підкотив до її щік. Тим вона викликала у незнайомця через дорогу ще ширшу усмішку. Але те, що сталося через якихось кілька секунд, кинуло Віку в стан шоку. До чоловіка підійшов поліціянт і грубо смикнув за руку…і тут вона побачила на руках хлопця кайданки. Від цього її очі в моменті стали як п'ять копійок, а серце тривожно застукотіло. Чоловік помітив її збентеження, і спробував махнути рукою, та не дуже то йому вдалося, через сковані руки. Поліціянта ж такі дії чоловіка лиш роздратували, і він грубо пихнув того до своєї службової машини. 

— Та сідай ти уже, проклятущий! Усе тобі не йметься! — почула Віка слова поліціянта.

— От весь час ви, лейтенанте Сидоренко, усю веселуху мені зіпсуєте! — крикнув хуліган, перш ніж його голова сховалася в автівці. 

— Ще поговори мені тут, Хостере! То будеш сидіти в ізоляторі не двадцять чотири, а всі сімдесят дві! — розмахував руками дільничний, — Халепа, через тебе каву пролив, сідай уже! — захряснув дверцята автівки поліціянт. 

— Ну що ти, Вікусь, ще не перехотіла кави? — почула дівчина за спиною голос Мішеля й аж підстрибнула з несподіванки.

— Капець, Мішелю! — важко видихнула, — Ти де так довго?! Я вже думала ти до Парижу за кавою поїхав, — роздратовано вихопила стаканчик з його рук. 

— Та черга…чого зла така? 

— Я щойно ледь не вляпалася. Який бандюган намагався до мене підкотити…треба ж таке. Досі руки тремтять…— пригубилася Віка до кави.

— Прямо таки бандюган? – якось не дуже повірив в її слова друг.

— Кажу тобі! Стояв сміявся до мене як якийсь янгол невинний, а в самого руки в наручниках. А потім прийшов поліцай і скрутив того чортяку. Жах! Закрути я з таким, то у мого тата точно б серце не витримало…і ніякий “барбовал” би йому не допоміг! В мене он…— простягла до Мішеля вільну долоню Віка, — Досі руки трясуться як в якоїсь п'янички. 

— Хоч гарний був? — чомусь поцікавився Мішель. 

— Хто? Поліцай? — скривилася дівчина.

— Ні..хуліган той, — і собі скривився Мішель.

— Та чи ти з дуба рухнув, Мішелю? Я до такого навіть на крок би не підійшла! Не здивуюся якщо він наркоман ще й зек в одному флаконі! Йому вже он наручники підкорилися, але не я! 

— Ти коли додому прийдеш…цей…візьми у тата трішки “барбовалу”, — жартував друг, – Кілька крапель тобі точно не завадить, – підморгнув.