2. Втеча)

— Краще я йду кави татові зроблю! Він її вип'є, може захоче в туалет потім…ну а ти і тихенько вийдеш за цей час, — роздумувала вголос дівчина.

 — Вікусь, ти найди йому там горня таке побільше, щоб він напевно в туалет захотів. 

— Йду….а ти…ти може цей…поки у шафу сховайся. Раптом йому стукне зайти до мене в кімнату. 

— Там же темно…і мало місця, — зробив капризний вигляд обличчя Мішель, тихо хихикнувши. 

— Ну якщо не хочеш, то прошу, – вказала Віка на двері, — Виходь, тато радо складе тобі компанію з кавуванням, і своїм словесним катуванням, — хихикнула Віка у відповідь. 

Мішель лиш невдоволено чавкнув і відчинивши дверцята шафи заліз всередину. Тим часом Віка вийшла в коридор. Її батько все ще сидів на тому стільці, як і раніше.   

— Тат, може…може ти кави хочеш? – всміхнулася донька, — Я просто йду собі робити, подумала може й тобі заварити? 

— Кави? — зиркнув Морозний на годинник, що висів на стіні, — У таку годину? Ні, дякую, мила. На ніч каву не можна пити, — скупо додав.

— Та яка ніч, щойно тільки вечір, тат, — всміхнулася донька.

— Не хочу я кави, Вікусь. Я останнім часом рідко її п'ю, мене он серце періодично хапає..і печія потім. Тож ні, доню, дякую.

— Чай? — кисло всміхнулася Віка.

— І чаю не хочу, — відрубав батько, — Все що я хочу, це сидіти у цьому зручному кріслі аж до ранку, – загадково всміхнувся.

На це Віка лиш вирячила очі ніби сама до себе і пішла до кухні. За кілька хвилин вона повернулася звідти з горнятком кави. 

— Тат, а де мама? — запитала перш ніж зайти в кімнату.

— Мама…а мама у Віри. Думаю вона там й ночувати залишиться, — пояснив Морозний, а затим, тихо всміхнувшись собі під носа, прошепотів: — Господи Ісусе, дякую тобі, що все так гарно складається! 

Віка лиш покрутила носом, і зайшла в свою кімнату. Закрила двері. Поставила каву на стіл і підійшла до шафи. Мішеля видно не було, але придивившись вона помітила, що хлопець закутався в її шубу, а на обличчі, прямо на очах, красувався її чорний бюстгальтер. 

— Мішелю, що це ти витворяєш? – розсміялася Віка, знімаючи з очей хлопця свою білизну, — Ти був схожий на муху цеце з цим ліфчиком на очах. 

— А..це був ліфчик? — і собі розсміявся Мішель, — Він такий маленький, що я подумав, що то пов”язка для сну.

— Паршивець! – ще більше розреготалася Віка, замахнувшись білизною на Мішеля.

— Та тихіше, Вікусь, а то твій батько почує, що ти тут не одна, – зупинив її юнак, захищаючись від ударів, — До речі, я так пригрівся у твоїй шубці, що майже заснув. Тому мене уже не лякають перспективи залишитися тут з тобою до ранку. 

— Вилазь уже з тієї шафи, я тобі каву принесла. Тато ж каву відмовився пити категорично. 

— Який впертий! — кумедно покрутив губами хлопець, — Так мені декого нагадує.

Віка на це лиш теж скривилася, а потім тихо захихикала. 

— Але здається я придумав, як його обдурити, — підхопив горня з кавою Мішель, і всміхнувся собі під носа, — Але для цього тобі доведеться спустити мене з вікна. 

— А просто викинути тебе з вікна не підійде? — захихикала Віка, спираючись на підвіконня. 

— Вікусь, може я вже й не подобаюся тобі, але ти так би не вчинила зі мною, чорноброва, – підморгнув Мішель подрузі. 

— І як же я тебе маю звідси тебе спустити? — визирнула дівчина у вікно оцінюючи висоту. 

– Ну змайструємо якийсь канат і я сам спущуся…тут же не високо, — і собі визирнув у вікно Мішель, — Ти просто трішки підстрахуєш, чорногуска, — штрикнув у бік Віку хлопець, від чого та зойкнула і розсміялася. 

— Хто??

— Чорногусочка, — повторив Мішель свою кликуху, — То маєш якусь довгу тканину? 

— Підковдра підійде? 

— Думаю підійде. Хоча підковдра призначена для інших забав, але…

— Але, Мішель, якщо не припиниш свої жарти, то я таки викину тебе з вікна. 

— Прийняв, Вікусь, мовчу! — жартівливо зобразив пальцями замочок на губах хлопець.

— То який план? 

— Ну я спущуся з вікна, а ти заметеш за мною всі сліди тут моєї присутності. І затим вийдеш з кімнати й підеш до мене.

— Себто як до тебе? — склала руки на грудях Віка.

— Ну твій тато ж запитає тебе…Вікусь, а ти куди ти йдеш? А ти йому скажеш, що йдеш до мене. Я певен, що він засів у тому кріслі, бо таки побачив, що я тут. 

— Мішелю, — розсміялася Віка, — Ти хочеш, щоб мій тато насправжки зійшов з розуму? 

— А чого це йому можна над нами знущатися, а нам над ним ні? 

— Справедливо, – похитала головою дівчина, — Гаразд, лізь знов у шафу і діставай з верхньої полиці підковдру. 

За кілька хвилин Мішель вже був обв'язаний тканиною, а іншу сторону підковдра молодь прив'язала до ніжки столу. Хлопець заліз на підвіконня та відчинив вікно. 

— Гаразд, Вік, все що тобі потрібно, трішки підстрахувати мене, а я решта все сам. Готова? 

— Так…так! Давай лізь уже, — підіпхала за спину друга дівчина. 

Спершу все йшло доволі легко, але потім стіл несподівано поїхав і Мішеля різко потягло вниз. Віка лиш встигла відскочити, щоб дубова столешня її не прибила. А от Мішель таки гепнув на землю. Благо, там уже було не високо. 

— Господи Боже, Мішелю, ти там гаразд? — відсунула так сяк стіл Віка, і визирнула у вікно.

Мішель лежав на землі тримаючись за праву ногу. 

— Вікусь, я в нормі. Здається…здається ноги цілі, — спробував звестися хлопець, — Точно цілі, раз я на них стою, — розсміявся сам з себе Мішель, — З тобою, бачу, теж все гаразд, чорноброва, — А раз твій батько не прийшов на цей шум, який ми спричинили..припускаю він точно думає, що я у тебе. Вдає глухого? 

— Він просто певно не хотів заважати нашим іграм під підковдрою, — розреготалася Віка, а разом з нею і Мішель, — Гаразд, зараз я наведу тут лад і прийду до тебе чекай мене! — додала зачиняючи вікно. 

Так сяк Віці вдалося посунути стіл на місце і на швидку руку прибрати  легкий гармидер. Тоді вона хутко вдяглася у вихідний одяг і вийшла з кімнати. Батько, як і очікувалося все ще сидів на стільці у коридорі.