1. Як султан на троні)

— Вікусь, рятуй! — захекано влетів у кімнату до своєї подруги Мішель. Він одразу зачинив за собою двері й гепнувся в крісло. — Твій тато… здається, остаточно зійшов з розуму, — додав хлопець, опускаючи голову й обхоплюючи її руками.

— Що таке, Мішелю? — схрестила руки на грудях Віка. — Мій тато що, знову взявся за лопату?

— Гірше, Вікусь… Набагато гірше, ніж коли він мене ненавидів, — важко зітхнув хлопець, а потім гірко всміхнувся. — Твій тато причепився до мене, як реп’ях до кудлатого пса… І тепер я щодня ходжу з ним то на каву, то на квас, то в гараж.

— І що все так погано? — хихикнула подруга, присідаючи поруч.

— Ти знаєш, що я люблю й поважаю твого батька, але ж я хочу проводити час зі своїми однолітками, приділяти увагу хобі та роботі. Віриш, Вік… я вже кілька тижнів навіть TikTok не веду. Ноги скоро танцювати розучаться. І все чому? Бо твій тато мені проходу не дає. Усе каже: «Мішелю, ходімо сюди», «Мішелю, ходімо туди»… Я розумію, що він дружив з моїм батьком, але ж я — не мій батько. Я не можу його замінити.

Віка вже збиралася щось відповісти, але не встигла — з-за дверей почувся голос її батька:

— Вік, донечко, а у тебе часом немає Мішеля? Бо мені здалося, що я бачив, як він приходив.

Віка не поспішала відповідати, а лише поглянула на крісло, в якому сидів її друг. Мішель благально склав руки й мовчки молив: «Вікусь, тільки не видавай мене. Будь ласка…»

Тихо хихикнувши, дівчина все ж озвалася:

— Тат, Мішеля тут немає.

Мішель полегшено зітхнув.

— Ти певна? — уточнив Степан. — Мені здалося, що я його бачив… Але, може, привиділося. Я ж без окулярів — не добачаю.

Віка лише щось мугикнула у відповідь і знову поглянула на друга.

— Здається… — вона приставила вухо до дверей. — Здається, мій тато пішов, — усміхнулася дівчина.

Тим часом Степан за дверима всміхнувся кутиком губ і розтер долоні. 

— Кажеш немає там Мішеля. Ну-ну…нема дурних, доню! Може я й справді не добачаю, але я таки бачив, як Мішель влетів у твою кімнату, Вікусю. І от і добре…от нехай там тепер і сидить! Разом з тобою!

Чоловік задоволено всміхнувся.

— А я теж посиджу… десь тут, у коридорі. І чим довше — тим краще. А ви там сидіть. Разом! Може, й до чогось досидитеся.

Він усівся в м’яке крісло й зручно вмостився.

— Фух… дякую, — всміхнувся Мішель до Віки. — У твого батька або одна крайність, або інша. Раніше він мене так ненавидів, що спав і бачив, як би прикопати в якомусь темному містечку. А тепер так любить, що скоро задушить серед білого дня. Я хочу хоча б якоїсь нейтральної позиції. Мені взагалі здається, що він загорівся ідеєю знову нас звести.

— Що? — скривилася Віка.

— Я не певен, звісно, але він ось уже кілька тижнів тільки про тебе й розповідає мені. Я уже знаю як ти спала, їла і навіть какала, коли була малою. І взагалі, він постійно на щось таке натякає…і…і допитується чи ти досі подобаєшся мені, — винно поглянув на дівчину з-під лоба Мішель. 

— І що ти йому кажеш? — обурилася Віка.

— А що мені залишається? — підвівся Мішель. — Він рубає просто в лоб: «Кажи, Мішелю, подобається моя донька чи ні!» От що я мав відповісти?

— А я не знаю! — пирскнула у відповідь Віка, — Певно казати як є.

— То я і сказав як є. 

— А саме? 

— Я сказав, що ти красива….ну і що…як ти можеш не подобатися? — став виправдовуватися хлопець.

— Мішелю, ти з дуба рухнув?! — роздратувалася Віка. — Тепер мій батько від нас точно не відчепиться! Ще й силоміць обвінчає!

— А що я мав сказати?!

— Сказати, що я тобі не подобаюся, і що ти не подобаєшся мені!! — гарнула Віка.

— Я не можу так нагло брехати, – винно опустив очі Мішель. 

— От твоя доброта, Мішелю, нас і погубить! — шубовснула на крісло Віка. 

— Вибач, але я не можу сказати, що ти мені не подобаєшся…не після всього, що між нами було.

— Ключове слово — було, Мішелю. Було! А зараз нічого немає. Те, що ми іноді знімаємо романтичний TikTok і ганяємо на мотоциклі, не робить нас парою. Ми друзі.

— Ясно, Вікусь. Чого ж ти така злюща, як фурія? Я теж, між іншим, не зацікавлений у наших стосунках. У мене є дівчина. Ти ж знаєш.

— Але татові ти сказав, що подобаюся я.

— Та бо в мене вибору не було! — обурився Мішель, — Він насів на мене як той джміль! І ти теж до речі мені подобаєшся…досі…трохи.., – додав тихо. 

— Якщо мій батько задумав нас возз’єднати — це гибла справа, — зітхнула Віка.

— Та ладно, — взяв її за руку друг, – Що ми не переживемо його нападки, чи що? Тим паче, ми і справді з тобою тусуємося разом доволі часто, тож…хай собі думає, що думає, а ми ж маємо власну голову на плечах. 

— Він мабуть думає, що у нас якісь непонятки як були у Алена з Софі, але у нас все не так! 

— Так! І ми це йому докажемо, кажу тобі. Не треба тут істерити! 

— Та хто істерить, Мішелю? От хто з нас істерить? — пирхнула Віка, — Це ти до мене прийшов з істериками. 

— Ну все..порішали! Твій тато хай робить, що хоче, а ми собі робимо своє..і по всьому. Ти до речі, поглянь..будь ласка, чи немає його де на горизонті..і я звалюю, Чорноброва.

Віка привідкрила двері й одразу зачинила. Мішель, що стояв позаду, врізався їй у спину.

— Ти чого? — запитав Мішель.

— Він все ще там, — пояснила Віка.

— Чого йому бути в коридорі? — насупився Мішель.

— А мені по чому знати, Мішелю? Але кажу тобі, мій батько всівся в крісло у коридорі, як султан на троні, і так сидить, — прикусила нижню губу дівчина.

— Та капец! Чого ж йому там сидіти, що кімнат нема? — знову гупнув на крісло Мішель і закотив очі.

— Чекай…я зараз вийду…і розвідаю все…— сказала Віка і сховалася за дверима.

— О..тат, – зобразила здивування Віка, вийшовши в коридор, — А що ти тут сидиш? 

— А що таке? — відірвався від свого смартфону Степан Морозний і припіднявши окуляри глянув на доньку.