Роздiл 7.

Розділ 7 У нас є донька

Оттавіо зустрів звістку про приїзд князя так, ніби Беатріче особисто запросила до будинку повінь.

Він стояв біля вікна їдальні, тримаючи складений лист, і дивився на племінницю.

— Сьогодні?

— Так.

— Чому так поспішно?

Беатріче взяла кухоль.

— Учора він сказав, що приїде сьогодні. Між цими двома подіями минула ніч.

Дядько не оцінив точності.

— Я не про години.

— Тоді поясніть.

Аньєзе сиділа за столом у ранковому вбранні й не втручалася. Це було незвично. Тітка мовчала вже кілька хвилин, уважно стежачи то за чоловіком, то за Беатріче.

Баронеса підозрювала, що Аньєзе ще не вирішила, як саме їй вигідніше зустріти новину.

Кларіче їла хліб із сиром.

Ретельно.

З виглядом людини, яка не планує брати участь у чужому хвилюванні.

— Вальд’єрі ніколи не приїжджали сюди просто так, — сказав Оттавіо.

— Сьогодні приїде один Вальд’єрі.

— Це не змінює…

— Може змінити.

Дядько притиснув пальці до листа.

— Ти повинна бути обережною.

Беатріче поставила кухоль.

Учора вона знайшла чоловіка.

Сьогодні сиділа за столом із людьми, які не могли про це знати, і слухала, як її навчають обережності.

Хотілося засміятися.

Хотілося сказати: ви навіть не уявляєте, до якої міри я вже обережна.

Не сказала.

— Я буду, — відповіла вона.

Оттавіо явно чекав продовження.

Не отримав.

Аньєзе нарешті підняла голову.

— Треба подати кращий обід.

Беатріче перевела на неї погляд.

Ось.

Тітка визначилася.

— Тереза вже домовилася з кухнею.

— Я перевірю.

— Не треба змінювати все за годину до приїзду.

Аньєзе випросталася.

— Я не збираюся змінювати все.

Кларіче тихо відкашлялася.

Тітка глянула на неї.

Сестра взяла воду.

Беатріче повільно всміхнулася.

— Якщо вам хочеться щось додати, почніть із квітів. Ваза в передпокої для цього не підійде, вона протікає.

Аньєзе скривилася.

— Її можна поставити так, щоб не було видно.

— Воду теж?

Кларіче опустила кухоль.

Надто швидко.

Оттавіо перевів погляд із однієї племінниці на іншу.

— Ви сьогодні дуже веселі.

Беатріче знову взяла хліб.

— Це погано?

Дядько не відповів.

Для нього, схоже, було.

Після сніданку вона піднялася перевдягнутися.

Тереза розклала дві сукні.

Беатріче глянула на них.

— Ви теж хвилюєтеся?

— Я обираю, що буде зручніше.

— Для обіду?

— Для дня, який може виявитися довшим, ніж ви думаєте.

Баронеса усміхнулася.

Темно-зелену сукню ще чистили після поїздки до води. Залишалися світло-блакитна й м’яка сіра, яку вона досі не вдягала.

Сіра мала трохи тепліший відтінок біля складок і просте оздоблення на рукавах.

Беатріче приклала її до себе.

У дзеркалі світле волосся стало виразнішим, очі — темнішими.

— Цю.

Тереза кивнула, наче теж так думала.

Одягалися без поспіху.

Беатріче вже вміла зав’язати частину стрічок, не перекрутивши їх. Іноді навіть знаходила потрібний край раніше за економку.

Проте зі шнурівкою ще потребувала допомоги.

Тереза послабила її відразу, не чекаючи прохання.

Це Беатріче оцінила.

Коли волосся було зібране, баронеса довго дивилася на себе.

Вчора Лоренцо торкався цього обличчя.

Цілував ці губи.

Назвав її на ім’я так, що вона перестала відчувати чужість кожної риси.

Тепер їй хотілося виглядати добре.

Не для родини.

Не для князя, який міг оцінювати титул, тканину й майбутні вигоди.

Для чоловіка.

Того самого, який колись застібав їй сережку на кухні й жартував про симетричне залякування людей.

Беатріче всміхнулася відображенню.

Тереза помітила.

— Так вам пасує.

— Я про інше подумала.

— Це теж видно.

Баронеса повернула голову.

Економка тримала в руках маленьку шпильку й дивилася без цікавості, яку треба негайно задовольнити.

Просто тепло.

Беатріче відчула вдячність.

— Дякую, Терезо.

— За що?

— За те, що не питаєте все одразу.

Жінка трохи підняла брови.

— Ви все одно не відповісте, якщо не захочете.

— Розумна людина.

Тереза прибрала шпильку до коробочки.

— Розумна людина піде перевірити, чи тітка не попросила ще одну страву.

І вийшла.

Карету почули раніше, ніж побачили.

Колеса на камені.

Короткий голос біля воріт.

Потім кроки у дворі.

Беатріче стояла в передпокої з Кларіче й Аньєзе. Оттавіо вже вийшов на ґанок, узявши на себе зустріч гостя.

Баронеса не поспішала.

Раптом стала хвилюватися.

Не тому, що сумнівалася, чи він приїде.

Учора Лоренцо пообіцяв.

Вона знала, що приїде.

Але між тим, як сидіти з ним у маленькій кімнаті, й тим, як зустрічати перед власними родичами, була різниця.

Тут усе треба було тримати на обличчі.

Не простягнути руки відразу.

Не притиснутися.

Не сказати «ти запізнився», хоча він не запізнився зовсім.

Кларіче торкнулася її ліктя.

— Він уже тут.

Беатріче кивнула.

І вийшла.

Лоренцо стояв біля карети, розмовляючи з Оттавіо. Темний одяг, світла тканина біля шиї, волосся зібране охайно.

На мить вона знову побачила просто незнайомого аристократа.

Потім він повернув голову.

І все змінилося.

Погляд став теплим ще до того, як він усміхнувся.

Не дуже помітно для інших.

Для неї — достатньо.

Беатріче підійшла.

— Вітаю, ваша світлосте.

Він нахилився до її руки.

— Баронесо.

Його пальці затрималися на мить довше.