3 роки тому
Рендалл
Я ДИВЛЮСЬ на Дакоту і досі чую слова своєї сестри “Її неможливо не любити - раджу спробувати”. Любіть собі кого хочете, а мене у всі ці милі, любовні штучки не втягуйте. Мені досить того, що я ледь її не поцілував. І це бажання було настільки великим, що я взагалі не знаю, як зупинився і як зміг її відпустити. Тіло Дакоти таке м'яке, шкіра під футболкою така гладенька та тепла… і я міг лише уявити, яка вона без усієї тієї одежі. Але, я мав її відпустити. Я мав триматись від неї подалі і від тих бажань, які вона в мені викликала. Це все недобре. В такі моменти я стаю беззахисним, немов немовля, і це дуже і дуже фігово. Не хочу бути беззахисним. Беззахисним розбивають серця. Перевірено.
І щоб не бути таким, яким розбивають серця - я підійшов до неї, нависнув над нею, і ми зустрілись поглядами.
— Випробувальний термін, — я поцокав пальцем по годиннику на руці і з лукавою посмішкою, ще більше нахилився над нею. — Сьогодні у Міранди вихідний. Всі столики, всі замовлення твої - якщо хтось буде незадоволений - один день випробувального терміну - ти не пройшла.
Її обуренню не було меж, я це бачив. От-от і з її вух пішов би пар, а з рота піна, але - вона не дасть себе проковтнути, я бачив боротьбу в її очах, і це мене до біса збуджувало. Уявляю її думки - “Якщо хоче мене прожувати - то подавиться”.
— Ти… ти…
— Хочеш обізвати боса?
— Так, хочу.
— Випробувальний те-р-мі-н… — я знову поцокав по годиннику. — Мірандо - йди додому.
Міранда зупинилась на пів шляху до кухні і з шоком подивилась на мене, потім на Дакоту і знову на мене.
— Не зрозуміла…
— У тебе вихідний. Йди… проведи з сином час, — мовив я, відчуваючи на собі розгніваний погляд Дакоти.
— Тоді Дакота буде одна… вона не впорається, — Міранда похитала головою. — Ні, я так не можу…
— Тут бос - я. Якщо я сказав, що у тебе вихідний - шуруй, — стиснувши зуби, я дивився на неї поглядом, з яким зазвичай ніхто не хотів знайомитись.
— Не піду.
От чому не можна, щоб з тобою працювали ті, кого ти добре знаєш і в кого ти для сина хрещений батько. Я починав дуже злитись.
— Мірандо - я тебе звільню.
— Через те, що я хочу працювати? — вона засміялась, а потім підійшовши до мене, видихнула. — Припиняй поводитись, як козел. Ти не такий.
— Ти не знаєш, який я.
— Народ… — тихі слова Дакоти торкнулись простору між мною та Мірандою. — Народ…
Ми нарешті припинили зорову баталію з Мірандою і повернулись до Дакоти.
— Що?! — грубо запитав я.
Дакота здригнулась і мені стало неприємно через те, що вона мене злякалась. Я мав бажання її торкнутись, перепросити, але я цього не зробив.
— Гадаю, що не потрібно давати новий привід для пліток, — вона обвела кафе поглядом, і ми з Мірандою зробили те саме. — Я можу попрацювати одна, все добре Мірандо. Ти дійсно давно не проводила час з сином… йди.
— Нікуди я не піду! Якщо цей впертий баран хоче звільнити мене - вперед! Я розповім його хрещенику, що він звільнив його маму… і…
— Мірандо.
Я важко видихнув, стиснувши кулаки, і намагаючись виграти цю баталію, мав намір вигадати щось іще.
— Я пішла… у мене багато роботи, — з цими словами Міранда розвернулась і пішла до кухні.
— Не хвилюйся - я і так звільнюсь, але знайди допомогу Міранді, — вона дивилась в мої очі, коли додала: — Ти мене не знаєш і не маєш права мене судити по якомусь досвіду, як я вже зрозуміла. І ще одне - йди ти в дупу Рендалле! Тебе так, здається звати?!
В її очах забриніли сльози і моє серце впало до шлунку з таким грохотом, що напевно я отримав виразку за дві секунди. Я хотів їй щось сказати, але що?.. Те, що мені хочеться, я вимовити не можу.
Я мовчав, а вона хотіла щось почути, але зрозумівши, що з мене нічого не витягнеш, - просто розвернулась і пішла до кухні. Через кілька секунд - я почув з кухні, що я козел, що я довбаний ідіот - це говорили Міранда та Джей.
Я з ними був згодний.
*****
Я ТРИ ГОДИНИ поспіль просидів в кабінеті. Гадаючи, що Дакота заспокоїлась і вже напевно забула все, що тут відбулося, тож я тихенько вийшов з кабінету і поспішив у своїх справах. Як все вирішу, повернусь сюди і запропоную їй підвезти її до дому.
Коли я вийшов на вулицю, сонце вже нахилилось, щоб трохи звільнити місце місяцю. Дощ давно перестав і тепер все довкола пахло свіжістю, мокрою землею та лісом. Я потер плечі і поспішив за будівлю, де стояла моя машина. Я міг проскочити через чорний вхід, але не хотів отримати пательнею по голові чи плювака в обличчя від Міранди. Тож, тепер я немов злодій прокрадаюсь на парковку позаду свого власного кафе.
Коли ціль була досягнута, я сів за кермо і виїхав на дорогу. Зараз я мав забрати своїх хлопців, дещо відремонтувати в Кейсі вдома і повернутись назад. Головне не згадувати біля Кейсі, як я сильно сьогодні налажав.
За десять хвилин я був на під'їзній доріжці біля будинку сестри. Вийшовши з машини, я чув, як мої друзяки гавкають крізь двері, радіючи мене бачити. Ну, хоч вони мене раді бачити… бо Дакота тепер мене ненавидить. Хоча… може ж таке бути, що в неї коротка пам'ять і вона забула про те, що я її образив?.. Таке ж може бути?..
Видихнувши, я поспішив до дверей, і в ту саму мить Кейсі їх відчинила, і мої друзяки Лео та Луна накинулись на мене, ледь не збиваючи з ніг. Їхнє задоволене скиглення та гавкотіння викликали в мене широку усмішку. Ці двоє опинились в мене три роки тому, коли я проїжджав повз притулок. Я зайшов просто глянути і може допомогти фінансово, але… ці двоє на мене так дивились, що додому я вже їхав з новими друзями.
Це два лабрадора, добрі та життєрадісні собаки. Лео шоколадного відтінку, а Луна наче кава з молоком - темний беж. Ці двоє лагідні та обожнюють увагу, скільки не дай. Їхні блакитні очі - змусять почухати за вухом, навіть якщо спочатку це не входило в плани. Вони можуть розтопити серце будь-кого, і зараз я думаю лише про Дакоту. Мої друзяки повинні мені допомогти в цьому.
#1531 в Любовні романи
#356 в Короткий любовний роман
#438 в Жіночий роман
пристрасть кохання пригоди гумор, кохання через роки, протистояння характерів_яскраві герої
Відредаговано: 16.10.2024