Розділ 1.2

Я підморгую їм, кажучи таким чином, що зараз принесу каву. Минаючи їх, я йду до барної, довгої стійки, за якою стоїть мій бос - жінка яка точно знає собі ціну. Кейсі власниця цього кафе майже десять років і мега крута жінка. Коротка стрижка, окуляри у стилі пін-ап та грайлива рожева помада. Вона завжди виглядає стильно та впевнено, і її улюблені джинси це доводять, наче друга шкіра показують її бомбезну фігуру. 

   Вона бачить мене, усміхається і ляскає мене по дупці, коли я йду повз до кавового апарату. Її футболка з надписом “Люби мене ніжно” спокусливо гойдається в такт її грудей. Кейсі завжди на зв'язку з клієнтами. Професійна, але турботлива і цим усіх притягує. 

   Я роблю свою фірмову каву з додаванням спецій та дивлюсь на те, як до новеньких підходить Міранда. Відтоді, як я зайшла вперше в це кафе, ця неймовірна дівчина стала моєю найкращою подругою. Вона працює офіціанткою тут майже вже три роки і каже, що для неї це найкраща робота в світі. Білявка з блакитними очима, яка могла б підкорити будь-яке Лос-Анджелеське модельне агенство радіє тому, що вона тут і розливає каву. І я не можу їй в цьому дорікнути, бо я сама почуваюсь тут вільною. А останні пів року я точно такою не почувалась в Лос-Анджелесі. 

   Доробивши каву, я несу її Біллі та Летиції, які мене одразу запитують:

   — Люба, ти вже знайшла собі когось?

   Щоб ви розуміли, це пролунало в один голос. Ось, що означає сорок років разом.

   — Ні. Поки, що це не в моїх планах, — усміхаючись, я додаю: — Та й якщо б я вже була з кимось, гадаю все б місто знало. 

   Вони весело сміються і хитають головами. Я бажаю їм смачного і йду до стійки, щоб подивитись чи є в нас ще соломинки для коктейлів. Коли стою спиною до дверей, чую дзвіночок. Новий клієнт. Я зачиняю шухлядку, беру блокнот та ручку і виходжу із-за стійки. Підіймаю голову, щоб подивитись хто увійшов і ковтаю. Звідки він тут узявся? Йобт…

   — Привіт, — каже мені Гай, коли я вся тремчу. Він шкіриться своєю білою усмішкою, яку немов крейдою відполірували, і знімаючи сонцезахисні окуляри, йде прямісінько до мене. Я в ступорі. Я не можу зрозуміти, як він тут опинився та як мене знайшов. Його рука торкається мого зап’ястку і він з тією ж блискучою, самовдоволено посмішкою, знову звертається до мене: — Пішли поговоримо, — це не прохання - це наказ. І я починаю відчувати, як моєю спиною котиться краплина поту. Я задкую і вдаряюсь об стільницю, а його рука все більше стискає мене, я кривлюсь і мені хочеться плакати від цієї довбаної ситуації. 

   — Відпусти мене, — шиплю, стискаючи щелепу. Але він навіть не думає того робити. 

   — Все нормально, люба? — запитує Кейсі позаду мене. Я обертаюсь через плече і видавлюю із себе подобу усмішки. Не хочу робити галасу та проблем людям, які допомогли мені. 

   — Так, звісно, — мій голос не впевнений, але я намагаюсь триматись.

   Чую, як стілець за сусіднім столиком скрипить і бачу, як Ділан підводиться і теж запитує, примружившись у наш бік.

   — Сядь, чуваче, це тебе не стосується. У неї все добре, — стискає щелепу і так само мою руку. Я смикаю нею, аж раптом чую дзвіночок над вхідними дверима, але я не бачу хто це. 

   Ділан робить крок, я бачу це боковим зором, але хтось його зупиняє. І цей хтось, високий, кремезний та з дуже злим поглядом. Чоловіча краса та брутальність змушують мене на мить забути про те, що один ідіот і досі тримає мене за руку, але кліпнувши, я знову на цій землі та в цьому приміщенні. Смикаю рукою, але цей мудак не відпускає. Тоді брутальний незнайомець, йде до нас і кладе руку на плече Гая. Той різко повертається, але мій зап'ясток не відпускає і я зойкаю від того, що боляче. 

   — Я б радив тобі відпустити дівчину, — каже недопустимо сексуальний чоловік, який дивиться прямісінько на Гая і його погляд попереджає про те, що варто послухатись його наказу.