Розділ 3: Струна, що тримає небо

Наступного вечора, коли місяць ледь пробивався крізь хмари, Даніель зрозумів: час настав. Він пішов до майстерні. Цього разу він не шукав інструменти для ремонту. Він підійшов до «Incompiuta» — незавершеної скрипки батька.

Тремтячими руками він дістав нові струни. Його пальці, що не торкалися інструмента роками, діяли на інстинктах. Він натягнув першу струну, другу... Кожна нота, що виривалася під час налаштування, була схожа на стогін пораненої істоти. Він взяв старий смичок батька, натер його каніфоллю — білий пил осідав на рукавах, наче попіл спалених надій.

Він не зміг би грати вдома. Він не зміг би грати в залі. Йому потрібен був єдиний слухач.

Цвинтар зустрів його тишею та запахом вологої землі. Даніель ішов повз застиглі пам’ятники, доки не зупинився біля простої плити з іменем: Олексій Фарадей. Майстер, чоловік, батько.

Він став на коліна прямо в холодну траву. Туман огортав його плечі, наче важкий плащ. Даніель дістав скрипку. Вона була світлою, майже білою в місячному сяйві — дерево, що так і не пізнало лаку.

Він заплющив очі. Смичок торкнувся струн.

Перша нота була тихою, наче питання. Вона здригнулася в повітрі й розчинилася. Друга була впевненішою. Даніель почав грати ту саму «Чакону». Це була музика болю, каяття і безмежної любові. Він грав так, як не грав ніколи в житті — кожна нота була листом до батька, який він не встиг відправити.

Раптом повітря навколо змінилося. Даніель відчув тепло. Це не було фізичне тепло, це було відчуття чиєїсь присутності. Він не відкривав очей, боявся злякати момент, але він знав. Поруч із ним, нахилившись, стояв батько. Даніель відчув знайому важку руку на своєму плечі, саме так, як у дитинстві, коли батько виправляв його поставу.

Музика ставала все гучнішою, вона заповнювала весь цвинтар, підіймалася над деревами, пробивала хмари. Незавершене дерево скрипки в його руках почало ледь помітно світитися золотавим світлом. Кожна мікротріщина в деревині заповнювалася цим сяйвом.

Даніель відчув, як з його серця спадає важкий ланцюг. Останній акорд був довгим, чистим і неймовірно світлим. Коли смичок нарешті завмер, тиша, що запала, більше не була мертвою. Вона була благословенною.

Він відкрив очі. Перед ним, у слабкому світлі місяця, стояла постать батька. Олексій більше не був тінню. Він усміхався — тією самою теплою, гордою усмішкою. Його образ почав повільно розчинятися, перетворюючись на мільярди дрібних іскор, що підіймалися вгору, створюючи невидимі сходи до самого неба.

— Прощавай, тату, — прошепотів Даніель.

У відповідь пролунав ледь чутний шепіт, схожий на шелест осіннього листя: «Тепер... ми обидва вільні. Грай, сину. Грай для живих».

Даніель стояв на колінах, притискаючи скрипку до грудей. На небі, прямо над могилою, хмари розійшлися, і спалахнула перша зірка. Музика не померла. Вона просто змінила адресу.

КІНЕЦЬ