Розділ 1: Голос, що заснув у дереві

Пилюка. Вона була всюди. Тонкий, сірий шар покривав старовинні верстати, полиці з інструментами, обрізки дерева, що колись мали стати новими скрипками. Майстерня батька, яка колись кипіла життям, тепер була лише сховищем спогадів, що повільно вкривалися патиною часу. Даніель рідко сюди заходив. Кожен крок по скрипучій дерев’яній підлозі відлунював болем, кожне торкання до інструментів здавалося святотатством.

Сьогодні він мусив. Стара газова колонка в його квартирі вийшла з ладу, і йому знадобилися інструменти, які могли бути лише тут. Він відчинив важкі дубові двері, і ніс одразу вловив знайомий, гірко-солодкий запах. Дерево, каніфоль, трохи затхлий запах старого повітря. А ще – щось невловиме, наче тінь чи відлуння.

Він повільно пройшов всередину, вмикаючи тьмяну лампу під стелею. Промені світла ледь пробивалися крізь вікна, затягнуті павутинням. Даніель дивився на верстат батька, на звичні, але тепер мертві лещата, на купу стружок, що так і залишилися лежати, наче батько ось-ось мав повернутися і продовжити роботу.

На тому самому столі, де він її залишив, лежала скрипка. «Incompiuta». Її світле, незалаковане дерево тепер здавалося тьмяним та блідим. Вона була без струн, без смичка, без душі. Це був останній інструмент, якого торкалися руки його батька. І Даніель відчував, що її мовчання було найголоснішим криком у цій кімнаті.

Його погляд зупинився на полиці з іншими, завершеними скрипками. Вони стояли в чохлах, наче сплячі красуні, які ніколи більше не прокинуться. Батько завжди казав, що кожна скрипка має свою історію, свій характер. Він знав, як розмовляти з деревом, як вивільняти з нього мелодію.

Він підійшов ближче до верстата, провів пальцями по нелакованій поверхні «Incompiuta». Холод. Тільки холод. І раптом...

Трісь!

З полиці, де стояли старі, давно забуті інструменти, до яких ніхто не торкався роками, долинув різкий звук. Даніель здригнувся, відсмикнувши руку. Він швидко озирнувся. Одна зі старих, уже пожовклих струн на старій скрипці, що висіла на стіні, розірвалася. Просто так. Без причини. Вона звисала, як обірвана нитка, наче якесь невидиме натягнення раптом досягло свого піку.

Серце Даніеля заколотилося. Це було нелогічно. Струни не рвуться самі по собі, особливо якщо інструмент просто висить. Він намагався знайти раціональне пояснення: старість матеріалу, перепади температури... Але холодок пробіг по спині. Цей звук був наче постріл у тиші, наче спроба привернути увагу.

Він швидко взяв потрібні інструменти, намагаючись не дивитися на скрипку, що висіла на стіні. Йому стало незатишно. Цей запах дерева, який колись був таким рідним, тепер здавався задушливим. Він відчував, що тут він не сам.

Коли Даніель спішно вийшов і зачинив двері майстерні, йому здалося, що крізь щілину під дверима він побачив, як тьмяне світло всередині майстерні на мить затремтіло, наче хтось невидимий зітхнув. І в цьому зітханні була невимовна туга.

Він не знав, що в той момент, коли він залишив майстерню, примарна, майже невидима фігура, що стояла біля верстата, повільно підняла погляд на двері. Очі цієї фігури були наповнені  бездонним смутком.