ПролоГ

Світлій пам’яті мого тата Вадима, людині, що колись дав мені до рук мою першу скрипку.

Повітря в майстерні завжди пахло деревом. Теплий, густий аромат кедра, клена, палісандра змішувався із терпким запахом каніфолі та легкими, ледь вловимими нотками часу, що в’ївся в старовинні верстати. Для маленького Даніеля цей запах був запахом дому, обіймів, безумовної любові. Він пам'ятав, як батько, високий, з вузлуватими пальцями, що могли виточити найтоншу деталь, тримав його на колінах. А потім обережно клав у його тендітні долоні маленьку скрипку, зроблену спеціально для нього.

— Бачиш, синку, — казав батько, його голос був м'яким, як оксамит. 

— Скрипка — це не просто шматок дерева. Це душа, що чекає свого голосу. Вона мовчить, доки ти не вдихнеш у неї життя.

Даніель пам'ятав, як з трепетом торкався струн, як батько направляв його маленький смичок, видобуваючи перші, ще незграбні, але вже чарівні звуки. Батько, Олексій, був не просто майстром. Він був поетом у дереві, скульптором звуку, алхіміком, що перебтворював мертву матерію на живу мелодію. Його скрипки цінувалися серед найкращих музикантів світу. Але його найдорожчим творінням завжди був Даніель — його син, його учень, його надія.

Даніель ріс, і його талант розцвітав під дбайливим поглядом батька. Кожна його перемога на конкурсах, кожен оплеск глядачів були для них обох спільним тріумфом. Батько сидів у першому ряду, і його очі світилися гордістю, що була для Даніеля кращою нагородою. Їхнє життя було симфонією, де кожна нота доповнювала іншу, створюючи гармонію, що, здавалося, не мала закінчення.

Але життя не симфонія. Життя — це часом різка, непередбачувана дисонансна пауза, що розриває мелодію навпіл.

Смерть прийшла тихо, без попередження, як злодій уночі. Серце Олексія, таке велике і любляче, просто зупинилося. Даніель знайшов його в майстерні, біля верстата, над майже завершеною скрипкою. Інструмент, немов відчуваючи втрату майстра, був холодним, безголосим. Вона лежала на столі, ще не покрита лаком, з ненатягнутими струнами. «Incompiuta», — подумав тоді Даніель, навіть не знаючи, наскільки глибоким буде це слово.

З того дня скрипка для Даніеля стала символом втрати. Джерелом непомірної болі. Кожна спроба взяти інструмент до рук закінчувалася тремтінням пальців, задушливим клубком у горлі. Мелодії, що колись вільно лилися, тепер застрягали, як каміння. Тиша стала його єдиним притулком. Він перестав грати.

Минуло кілька років. Майстерня батька стояла замкненою, мов склеп, зберігаючи у собі запах дерева та мовчання. А в серці Даніеля оселилася порожнеча, яку не могла заповнити жодна мелодія, жодне слово. Він не знав, що його мовчання було не просто його особистою трагедією. Його мовчання було в'язницею. В'язницею для того, хто чекав на його музику, щоб нарешті знайти спокій.