Тато Жора

Петро Немировський

ТАТО ЖОРА

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша

1

Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирічний хлопчик, солодко сплю на старому дивані з потертою зеленою оббивкою. За вікнами — світанок, і сонячні зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи відкритого рота. 
Раптом чиїсь кістляві пальці стискають моє плече. Перелякані зайці вистрибують з рота і розбігаються. Розплющую очі і бачу велику сиву голову, високе, перерізане зморшками чоло, великий ніс і жорсткі губи; лівий куточок рота злегка піднятий, а правий — опущений, як у П’єро. Хоча порівняння із П’єро є вкрай невдалим. Очі — темно-зелені, з дивним коричнюватим відтінком. Це — дядько Георгій, котрого всі навколо називають татом Жорою. 
—    Годі ніжитись. Підйом! — командує він.
Я кривлюся, заплющую очі в надії, що тато Жора зникне з мого життя бодай на кілька хвилин. Прикидаюсь сплячим, очі відразу наповнюються білим лататтям, під яким пливе велика срібляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче. 
—    Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.
Сиджу на краєчку ванни, стуливши очі, намагаюся додивитись, куди ж попливла та рибина. Та хвіст її зникає, біле латаття тане у темній воді, а з кімнати все голосніше чутно надсадний кашель тата Жори. 
    Вдягаю футболку, шорти. Ґудзик ледь тримається — цікаво, коли ж відірветься? Затягую ремінці сандалів, з яких далеко вперед сміливо висовуються два великих пальці. 
—    Орел! — кидає тато Жора і прямує до дверей.
Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним — сухорлявим, високим, величним, схожим на пам’ятник імператору. Вудка в його руці могла би грати роль списа, але все псують широкі, витягнуті на колінах штани, і тато Жора-пам’ятник роздвоюється, перетворюючись на тата Жору-клоуна. 

***

Батьки мене не виховували. Може, тому, що завжди працювали. Втім, їхня відсутність мене влаштовувала. О сьомій ранку під скрипіт паркету повз мого дивану важкуватою ходою проходив тато; услід за ним — набагато тихіше, майже навшпиньки — мама. Потім десь дзюрчала вода, лунали уривки фраз про дитячі чобітки на зиму, про ключі, про якогось Сергєєва, свистів чайник. Зрештою цей хаотичний набір звуків закінчувався клацанням замку, і вся квартира поринала у тишу, якщо не рахувати дзижчання мухи і цокання будильника. Не розплющуючи очей, я посміхався, відчуваючи себе найвільнішою у світі людиною. 
Взагалі, працювали і метушились всі дорослі, окрім тата Жори. І в цьому — можливості вільно розпоряджатись своїм часом — ми були рівні.
В нього була дружина на ім’я Серафима, яку і тато Жора, і всі навкруги називали Сімою, — огрядна жіночка з гостреньким носом, дуже примруженими (навіть неможливо визначити колір) оченятками і тоненькими чорними вусиками над верхньою губою. Тітка Сіма вічно носила повні торби і була постійно чимось невдоволеною. Мабуть, вранці, коли вона збиралась на роботу, тато Жора, як і я, вдавав, що спить, відчуваючи таке ж неймовірне полегшення.
Потім він вставав, йшов на кухню, де тулилися шафки, табуретки, відра. Брав пачку «Казбеку», відчиняв кватирку і, дивлячись у вікно, без поспіху вдаряв пачкою по розкритій долоні, поки звідти не з’являвся кінчик папіроси. Крутив, ледь стискаючи, наповнену тютюном частину у тонкому папіросному папері. Потім тато Жора — цей Нептун у широких темно-синіх трусах і майці, з вирізу якої стирчала мочалка сивого волосся, — дмухав у гільзу, м’яв її і затискав у великих жовтих зубах. Чиркав сірник, і у кватирку вилітала хмарка диму. 
Пачка «Казбеку» з вершником у чорній бурці незмінно лежала на підвіконні. Ця пачка вабила мене до себе. Одного разу, вибравши момент, я відважився взяти звідти папіросу. Заліз на горище і закурив, але мені так сильно запаморочилося в голові і так мене знудило, що я заприсягся ніколи не курити. Втім, те присягання я порушив у чотирнадцять років, коли потрібно було використати всі наявні засоби, аби чимшвидше подорослішати. Відтоді папіроси, що непомітно переміщалися з пачки «Казбеку» до мого шкільного піджака, були просто безцінними. 
Обряд паління першої папіроси тато Жора здійснював щоранку. Тривало це до того дня, коли у відкриту кватирку вилетів янгол, уносячи душу тата Жори. Хоча зі слів тітки Сіми: «Покурив, повернувся у кімнату, ліг на диван і помер» можна було припустити, що у кватирку вилетів ніякий не янгол, а звичайний сигаретний дим. 

***

Тож, ми йдемо тротуаром. Праворуч мчать автомобілі, ліворуч зяють пащі котлованів, по краях яких стирчать старі голубники і садові дерева. Раптом тато Жора піднімає праву руку і помахує нею перед собою, начебто відганяючи мушву. Щось бурмоче під носа, дивлячись на незвичайний будинок під темно-зеленою банею. 
—    Церква, — пояснює він по хвилині. 
—    А що там роблять?
—    Моляться Богові.
—    А хто такий Бог?
Тато Жора зупиняється, на його зазвичай незворушному обличчі з’являється вираз деякого здивування. 
—    Бог — це… Бог! — і знову хреститься. — Ну ж бо, ширше крок, бачиш, сонце вже високо. Всю рибу без нас переловлять. 
Я дрібочу, ледь встигаючи за ним, і в моєму світі, який щохвилини розширюється, з-за плечей Івана-дурника і трьох товстунів визирає голова якогось Бога. Ще й прикро муляє шкіру ремінець сандалі, але зупинятись, розумію, не можна — адже там, у ставку, все меншає і меншає риби. Добре, про Бога спитаю потім, якщо не забуду. 
Ми влаштовуємось на березі ставка. Тато Жора розв’язує стрічку, і бамбуковий спис розпадається на кілька колін. Встромляє одне коліно в інше, спочатку з’являється перша вудка, довга, потім друга — коротша. Розгортає снасті, надіває на гачок шматочок тіста і, тричі плюнувши на нього, закидає далеко у воду. Поплавець падає біля квітки білого латаття, на якій нерухомо сидить бабка.
—    Бачив? Тепер ти спробуй. 
Поспішаю теж закинути — мене бере цікавість, чому не улетіла бабка: мабуть, намочила крильця, а, може, вона мертва. Однак мої вудка і волосіння закороткі, і гусячий поплавець із червоним вістрям плюхає майже біля самого берега. 
Дуже швидко мені вже смертельно нудно дивитись на нерухомий поплавець. Зате зовсім близько від ламаної тіні моєї вудки виринає жабка. Якби не тато Жора, можна було би жбурнути в неї чимось. 
І навіщо він мене збудив зрання? Ось і комар в шию впився — свербить. І ногу собі намуляв.
Але тато Жора байдужий до моїх мук. Власне, йому були байдужі чужі страждання. Нікому не заважаючи, але й не допомагаючи, він жив у своєму світі вудок, газет, папірос та горілки. 
Мабуть, єдиною сторонньою людиною, яку він впустив у свій світ, був я — невідомо, з якого дива мені була така честь. Все частіше згадую його слова: «Якщо людина не робить нікому зла, цього вже немало». Він і сам дотримувався цієї нехитрої філософії — не робити ані добра, ані зла. Не знаю, щоправда, що він відчував, коли раз на рік на Великдень сповідався у церкві. Стоячи перед іконою Спасителя, чи вважав себе грішником?
Він був родом із незрозумілого мені світу, де зовсім інакші мірки праведності і гріховності — геть не те, що пропонували шкільні книжки. І я вчився бути обережним у своїх судженнях. 
У нашому дворі про тата Жору висловлювали найрізноманітніші думки. У цьому старому багатьох дратувала зверхність. Його вважали гордієм, що втратив розум, хоча розум в нього був міцний і ясний аж до останніх його днів. Про нього іноді говорили із поблажливим співчуттям: «Що поробиш, адже йому стільки лиха довелось зазнати у житті — і війну, і табір, і заслання»; а іноді сичали за його спиною: «Живе паразитом на шиї Сіми, тільки й робить, що ловить рибу і горілку п’є».
В цих словах була, безперечно, частка правди. Але коли вже мова зайшла про «паразита», то варто сказати, що в їжі і одязі тато Жора був вкрай невибагливий. Звичайно, і картопля з оселедцем теж коштують грошей, але, з огляду на бухгалтерію, варто зауважити, що він отримував пенсію, з якої забирав обумовлену суму на папіроси і рибальські снасті, решту віддавав дружині. Де він знаходив гроші на горілку — цю таємницю він забрав із собою. 
Хоча, повторюся, він усіх дратував. Проходячи повз сусідів, лише ледь помітно кивав їм сивою головою, і в цьому також вбачали неабияку пихатість. Все ж таки його чомусь побоювались, і тому зайвий раз намагалися не згадувати його ім’я. 
Пам’ятаю слова сусідки баби Каті: «Шкода його, але до раю він все одно не потрапить» (що то за звичка розміщати душі ТАМ на підставі своїх куцих уявлень!). Баба Катя сказала це біля церковної огорожі, проводжаючи поглядом чоловіків, що несли до автобусу труну, оббиту червоною тканиною з чорними стрічками. Як на барельєфі, з труни виступало високе чоло тата Жори, його великий ніс, було видно його запалі щоки і сухі губи. 
А вона виявилася важкуватою, труна з татом Жорою. Хоча я був хлопцем неслабим, щоправда, невеликим на зріст, тому доводилось підіймати вище напружені руки. Мене, направду, ніхто не просив приходити в цю церкву, тим більше, нести труну. «Але вже, як так кортить, візьми біля ніг. Тепер піднімаємо. Та заберіть той буханець хліба і викиньте згарок! Понесли». Е-ех…