25. Та, що не ходить одна

Влад

“Я ідіот! Я повний ідіот!” – думав, все ще тримаючи руку Марі у своїй. 

Зарікався ж ніколи не поєднувати особисте і роботу, і от, догрався! Марі мене ненавидить, а я нічорта не розумію, що взагалі зараз відбувається! 

– Будь тут! Все буде добре – додав не надто впевнено. 

“Що в біса “буде добре”? Те, що нас всіх, в крайньому випадку зараз пов’яжуть, як співучасників злочину?” – думав, повільно наближаючись до воріт, які переляканий і сонний Віктор не спішив відкривати, хоч в гучномовець йому про це проволали вже тричі. 

Якщо сюди направили КОРД, значить, справи геть погані. І все серйозніше, ніж я думав. Бо мій відділ тримав все під контролем до останнього, і зараз, мабуть, те останнє настало. Лишається сподіватись, що хлопці приїхали адекватні, і хоча б дітей не налякають. 

Мовчки кивнув білому, як стіна, Віктору, щоб той відчинив мені хвіртку у воротях. 

– Капітан Владислав Сенченко, спецпідрозділ “ARS”* (Ars – з лат.”мистецтво” – неіснуючий спецпідрозділ, вигаданий автором)! – вийшов я з піднятими руками та зробив повільно кілька кроків до машини. У відповідь хлопці в спецамуніції та масках ощетинились на мене трьома автоматами. 

– Вітаю, колеги! Зараз покажу документи!

– Стояти! – гаркнув на мене у відповідь чолов'яга з бородою, що смішно стирчала з-під спущеної балаклави. – Самі візьмемо! 

– Без питань! – кивнув і підняв руки вище. – В кишені штанів. 

– Ще б в труси запхав! – пробасив один з хлопців та дістав таки мої документи. 

– Сенченко, АRS, ти диви, не збрехав! – фиркнув бородатий, та дав знак опустити зброю. Впевненість кордівців враз розтанула, як роса на сонці, що помітно було по їх пониклих фігурах. “Арсів” ніхто особливо не любить, підрозділ створений недавно для пошуку викрадених артефактів та експонатів надвисокої для держави цінності, тобто саме для таких випадків. Але владу і вплив вони мають геть іншого рівня. Тож, якби не махали хлопці автоматами, наказувати тут буде моє керівництво, а не їхнє. Ще й, може, за це “перформанс” та шум, що підняли, їм згори влетить. 

– А тепер, добрий день вам, хлопці! – опустив я нарешті руки. – Як життя, яким вітром сюди? 

– Не викобенюйся! – справу у ваших “мистецтвознавців” скоро заберуть! Нас направили для контролю!

– Все так серйозно? 

– Хто в домі? – відповів питанням на питання бородач та стягнув повністю балаклаву, що явно йому заважала. 

– Двоє дітей, три жінки, охоронець на вході. Всі неозброєні. Все. 

– Точно?

– Я тут вже п'ятий день. Вже б когось помітив. 

– П’ятий день, а результатів 0! Ти тут з дітьми бавився? 

– Чого ж нуль. Ми працюємо і вже відкрили канал передачі, знайшли дві картини. 

– Візьмете пряника! Картини – фігня! – вже зовсім фамільярно ляснув мене по плечі бородатий. – Старший сержант Ігор Лисичко! – протягнув руку, – Почнеш ржати з прізвища, будеш лежати мордою в пил!

– Навіть не збирався. То на чому ми зупинились? Картини канадського художника по мільйону кожна, фігня кажете? 

– Порівняно зі монетами періоду Київської Русі так!

– Щось нове… – пробурмотів про себе, та Лисичко мене почув. 

– Ти що, не в курсі? 

– В курсі, звісно! То я так! – спробував викрутитись.

– Тоді які питання? 

– Слухай, в домі діти і жінки. Може, не треба їх лякати? Сам все знайду і вам винесу. 

– Нам воно не треба. Нас послали охороняти будинок і нікого не впускати й не випускати!

– Я б і сам справився. 

– Я бачу! 

– Я серйозно. Схоже, люди в будинку ні про картини, ні про, тим більше, монети, нічого не знають. Господарів нема, це персонал і сестра власниці. Все добро – її колишнього, що вже з півроку як зник, і, скоріше за все, вже десь за кордоном. Доки я тут, ніхто територію не покидав і новий не прибував. Може, дарма вас зірвали, ні світ ні зоря? 

– Дарма чи недарма, не нам вирішувати! 

– Воно то так, але ви зараз тут шуму ще більше наробите, і так на вуха всю вулицю підняли. Нащо це все? Я наберу своїх, вони пришлють екіпаж…

– Я тебе зараз наберу! Розберемось зараз! 

Лисичко дістав телефон та з незадоволеною пикою почав шукати щось у телефонній книжці… 

***

Доки вираз обличчя молодшого сержанта Лисичка мінявся від не дуже задоволеного до вже геть сумного, я, мушу зізнатись, спостерігав за цим з деякою часточкою зловтіхи. На кожен грибочок знайдеться свій кошик. А ці хлопці не звикли “мордою в пил”. І, здається, щойно це й відбулось, тільки в телефонному режимі. Ну що ж, буває. 

– Все зрозумів! – гаркнув він в ні в чому невинний телефон та вимкнув його. 

– Ну що? – намагаючись приховати усмішку, спитав я. 

– Коротше, мистецтвознавцю, справа така! – різко розвернувся він до мене, наче згадавши, що я тут взагалі-то є. – З двору ніхто не виходить і не заходить. Власницю вже видзвонили, має теж скоро до вас приєднатись. Ми засідаємо тут і контролюємо. Доки нема команди – в дім не заходимо. Але коли буде – тебе слухати не збираємось. Ясно?