23. Бійся гніву… 

Марі 

Сон не йшов, ніяк не хотіла “засинати” голова, хоч тіло розтеклось підталим желе на постелі і відмовлялось робити зайві рухи. 

Малим за свій короткий вік добре дісталось. Спочатку зникнення батька, потім – часті розїзди матері. Тому, незважаючи на їх фокуси та капості, вони були не по віку розумні. Однак, те, що їм наговорила Юля – то вже занадто. Їй тут однозначно більше не місце, і хай думає, що це через мою невпевненість чи заздрість, чи через Влада, мені вже все-одно. Вранці абсолютно нічого не повинно нагадувати про неї!

Спробувала знову задрімати, та колюча думка: “А чого власне вранці? Хай забирається зараз!” – ледь не скинула мене з канапи. 

А й справді. Одне діло бути підступною зі мною, інше – робити боляче та наговорювати дітям!

Я тихо встала і почала переодягатись в домашній одяг, з неохотою розпрощавшись з теплою піжамою. Щоб не розбудити малюків, не стала прикривати двері, та тихо спустилась східцями вниз. Вони, на щастя, навіть не скрипнули, наче відчуваючи мій стан, і таким чином підтримуючи. 

На першому поверсі, здавалось, було світло від моїх палаючих люттю очей. “Ну зараз я тобі все розкажу!” – накручувала я саму себе, підливаючи масла у полум’я. Насправді, я ненавиділа сварки і скандали, до останнього ладна була терпіти і прощати. Однак, завжди знайдеться межа, яку перетинати не можна. Бо тоді буде, як в старій китайській приказці: “Бійся гніву терплячої людини”. Юля перетнула цю межу вже двічі, і останній раз – остаточно переконала мене, що їй не місце в моєму житті і, тим більше, в життя малих. 

Тому до її кімнати я йшла в компанії з праведним гнівом та справедливою люттю. 

Але…

Буває, налаштуєшся на щось, підбереш правильні слова, та потім несподіваний поворот змушує збитись з курсу, або й геть “потонути”. Так сталося й зі мною, коли без стуку відкривши двері Юліної гостьової, я її там не знайшла…

Я навіть світло увімкнула, сподіваючись, що мені показалось. Та промінь лампи вирвав із темряви тільки акуратно заправлену постіль… І все. 

“Ні, будь ласка, не треба! Не заходь туди!” – благала я саму себе, застигнувши біля дверей спальні Влада. Наче відчувала, що нічого хорошого мене там не чекає. 

Але… краще вже жалкувати про те, що зробила, аніж навпаки. 

І я відкрила ті кляті двері. 

Щоб побачити, як Влад мирно спав поряд з… Юлею. Вона лежала в нього на грудях, блаженно усміхаючись уві сні… 

Я такі сцени раніш часто в кіно бачила. І, як би не зреагувала героїня, все здавалось мені награним, фальшивим і смішним… Влаштувати скандал? А сенс? Тим більше ми з Владом… просто… друзі? 

Серце від болю стислось так, що не стало повітря. І тому я просто тихо вийшла, відчуваючи себе не людиною, а тінню… Все всередині наче щойно безжально випалили. Абсолютно все. А найгірше те, що я щойно зрозуміла, настільки він був дорогий і потрібний мені. Був… 

***

На щастя, наша психіка вміє справлятись зі стресом та болем. Тільки у всіх по-різному. Хтось плаче, хтось шукає забуття в алкоголі, а хтось – в праведній люті. Я знайшла своє заспокоєння в останньому. Мабуть, знайшла, бо відчуття, наче все всередині зараз вигорить до чорноти, не залишало ні на мить. 

Влад… Я вірила йому. Здавалось, він був щирий. Навіщо знайомити зі своїми друзями одну, а потім лягати в ліжко з іншою? Невже можна після цього комфортно почуватись і вдавати, що нічого не сталося?

Тихо закривши ті кляті двері, я закрила і своє серце. А от рукам було чим занятись. Кляті речі Юлі по всьому дому стали моєю ціллю. Я збирала їх тихо, але дуже ретельно, не забувши навіть сукню сестри, яку вона одягала без дозволу. 

Все це добро я ретельно спаковувала (ну вибач, Юля, валізи для тебе не знайшлося) в пакети для сміття. Почала з кухні, тут стояла чашка колишньої подруги. Є в неї така от фішка – куди б не приїхала, “мітить” територію своїми речами. Чашка (не помита, до речі) і липка від вчорашнього глінтвейну, гепнула в пакет з одягом. 

Кухня чиста! І добре, що тут не було Агнес, вона б мабуть отримала шок від мого виразу обличчя, який я випадково побачила у дзеркальній шафці. М-даа, наче якась театральна застигла маска, а не обличчя! Бліда така маска з шаленими очима на пів-обличчя. 

Тепер кімната Юлі. 

Косметика зі столика біля ліжка безжально зметена в пакет. І, мушу визнати,мені було приємно бачити, як її дорогуща помада і фірмовий спонж ковзнули в липку брудну чашку. Далі одяг. Він теж одним жмутком гепнув туди. 

Потім шухлядка. Презервативи! “От с..ка!” – прошипіла я, згрібаючи різнокольорові пакетики. Під ними – напівпуста пачка від заспокійливого, чи снодійного. 

“Не спиться тобі тут? Тривожно дуже?” – зловтішно прошипіла про себе і згребла це лайно до всього. Пакет ставав все більшим. Хоч би не порвався, бо вдруге торкатись до цього мені не хотілось. І так зараз піду руки мити з антисептиком. Фу!

Коли нічого в кімнаті, крім здоровенного пакету для сміття, не нагадувало про її колишню квартирантку, мені,чесно кажучи, полегшало. Зовсім трішки. Стало б легше, якби в оті лахи ще залити якийся ядучий “лизун” малих, та я навіть його для зрадниці шкодувала.