21. Знайомство з альтер-его

Влад

Доки злітав у наш офіс по терміновому виклику, Ма кудись зникла. І це навіть “втик” від керівництва по відчуттях перекрило.

Звик до неї? За три дні? Не знаю навіть. Раніше я за собою такого не помічав і ні до кого не звикав. А тим більше до того, хто замішаний в не дуже хорошій справі. 

Ще й подружка її… Переслідує мене по дому, як гончі пси підбитого зайця. Я ніколи не вмів говорити з жінками різко… А, мабуть, треба б вчитись, бо у всьому має бути міра, а мого, навіть сталевого терпіння, надовго не вистачить. 

З цими думками забрів у садок і, о диво, побачив Марі. Тільки навіть здалеку відчувалось, по її згорбленій спинці, по тому, як вона непорушно сиділа, що вона чимось засмучена. Сподіваюсь, не тим, про що я думаю. 

Її очі, побачивши мене, так швидко блиснули радістю і теплом, що я відчув себе, наче після довгої відлучки повернувся додому. Так на мене мало хто дивився, насправді. 

– Привіт, Ма! Де пропадала? – заговорив першим, щоб приховати власну ніяковість. Як хлопчик перед нею, їй-богу! Слова забуваю! І, як ними користуватись, теж. 

– Емм… у справах! – знехотя відповіла, й далі гріючи мене поглядом. Я не стримався, схилився, та поцілував її, відчуваючи, як тілом, яке ще добре пам'ятає солодкі миті з душу, прокочується жар. 

Здається, вона не очікувала такого, тож на мить застигла в моїх руках, а потім відповіла на мій поцілунок так, що в мене земля з-під ніг ледь не пішла! 

– І як справи? – хрипко продовжив, змусивши себе відірватись від її магнетичних губ, доки ще були сили на це. 

– Нормально. А в тебе? – зазирнула мені в очі, наче шукаючи відповідь там. 

– З невеликими нюансами. Авто в ремонті, а мені набридло чекати таксі щоразу. Воно до вас довго їде. Тому їздив в місто за своїм транспортом. Хочеш, покажу? 

– Хочу… – несміливо відповіла. 

– Ходімо! – подав їй руку, допомагаючи встати. – Ми з Віктором його втесали в ваш гараж. Там тепер ніде яблуку впасти! 

Здається, Марі навіть не здивувалась, побачивши мого злегка раритетного коня, що блищав хромом не гірше недешевих автівок по сусідству. 

Вона підійшла до нього першою, погладила, мов велику тварину, затримала руку на кермі, наче намагаючись зрозуміти і відчути його. Така реакції мене приємно вразила. Вона, можливо, ще не усвідомлюючи його цінності для мене, відносилась обережно і уважно. І це настільки розчулило мене, що хотілось зараз все їй розповісти та все в неї розпитати. Але… клята робота! Ще не час. 

– А ми можемо… – несміливо взяла мене за руку, – Покататись? – додала. 

– Звісно! Тільки якщо ти одягнеш куртку. Бо буде холодно. 

– Гаразд. Я зараз! – як тільки маленька ручка висковзнула з моєї лапи, в гаражі стало темніше і прохолодніше. Ну нічого, сподіваюсь, маленька Ма не залишить нас надовго і скоро повернеться. 

***

Доки я вкотре протирав серветкою циферблати спідометра та одометра мотоцикла, час пролетів швидко. 

– Сподіваюсь, ти не будеш дуже гнати? – поклала мені руку на плече Марі. Одягнена вона була просто ідеально для покатушок: зручні джинси та кросівки і тепла закрита курточка. 

– Цей мотоцикл не для швидкої їзди. – заспокоїв її. 

– Не для швидкої? – здивувалася дівчинка. 

– Так. Для швидкої – пластмасові “спорти” (прим: спорт-байки), а цей – щоб насолоджуватись дорогою, звуком, посадкою… 

– Цікаво! – Марі усміхнулась, – Ну, я готова! Часу в нас з годинку. Далі треба за малими наглядати. 

– Справимось! Мені треба в одне місце з'їздити буквально на пару хвилин. Заодно і покатаємось. А, і шолом бери! – дістав із кофра свій запасний та допоміг одягнути. 

– Тримайся міцніше! – сам стис кільце її рук навколо себе та запустив двигун. Мій улюблений звір поблажливо загарчав, наче схвалюючи свого нового пасажира. Йому не часто доводилось возити когось, крім власника, але зараз він явно нічого не мав проти. 

Я не гнав, а набравши темп в 80-90 км, спокійно їхав дорогою. Не те щоб я сентиментальний, однак, здається, ця осіння дорога та залишки майже літнього тепла, мот і Марі, що вже не соромлячись, тісно притислась до моєї спини – це саме те, що мені потрібно зараз і не лише зараз. 

Якби я не знижував швидкість, та попереду надто швидко вигулькнули вугли великого готельного комплексу та бару з неоновою вивіскою “У Старого Вовка”. 

На паркінгу одиноко стояли всього кілька байків, всі інші ще десь катались чи були по роботах. То – старий стереотип про те, що байкери – волоцюги та нероби. Всі мої друзі з цього клубу працювали на непоганих посадах, або мали власний бізнес. Власне, тут була навіть парочка моїх колег зі старого місця роботи. Саме з ними я й мав побачитись. 

Першим мене побачив власник закладу і організатор клубу – Старий Вовк, чи просто Вовк. Довелось подати йому знак, кривляючись, щоб він зрозумів, та не сказав нічого зайвого. Однак, Вовк – ще той “базіка”, з нього й не зайве треба кліщами витягувати. 

Та не встигли ми привітатись, як за спиною старого промайнула дуже знайома голівка з незвично-синім відтінком волосся. 

– Влад! – дівчинка випередила Вовка та кинулась обійматись. Аня на прізвисько Киця – це справжній сонячний зайчик і згусток енергії та позитиву. – Ой! – помітила вона Марі, – Привіт, я Киця! – простягнула вона руку з неоново-синім манікюром.