20. Привіт, Ма!

Після мого невдалого пошуку повертатись в будинок Марини зовсім не хотілось. По-перше, там все тепер нагадує про Влада, а по-друге звідти ще, мабуть, не вибралась Юля. 

Хоча… 

Думка про те, що вони з Владом могли "вибратись" разом, прострілила гірше несподіваного зубного болю. А що, як і правда? Що, як вони дійсно разом, а зі мною то було так, розвага? 

Від цих “варіантів” на душі стало ще паскудніше. Але… час спливав і додому повертатись було потрібно. Тож, викликавши таксі, я залишилась його чекати на вулиці.

Колись місто було для мене джерелом перспектив, можливостей, шляхом до розвитку. Я була дуже щаслива потрапити до нього зі своєї маленької провінції. А зараз… наче всі його кольори враз згасли, чи скоріше, вицвіли. Все було сірим, навіть осінні яскраві раніше дерева. Перспектив теж не видно. Хіба що перспектива знайти нову роботу та забути Влада і, як страшний сон, зрадницю Юлю. Однак, поки що треба проконтролювати малих шибеників, доки їх вітряна матуся не повернеться. Тож, хочеш-не хочеш, в таксі довелось сісти. 

***

Мене здивувало, що Віктора не було на своєму посту. Це, мабуть, чи не вперше, як я його знаю. Та двері в воротах були незамкнені зсередини, тож, не чекаючи, я бочком протислась в них, не бажаючи їх повністю відкривати. 

У вітальні мене відразу спіймала Агнес. 

– Боже, на тобі лиця нема! Змерзла, голодна! – завела вона свою звичну пісню. – Ану бігом пити чай і їсти щось калорійне! – безапеляційно додала, і, щоб не провокувати ще більше шуму, я слухняно побрела за нею в кухню. 

А тут навіть нова блискуча ручка на духовці нагадувала про Влада! Та, зібравшись з силами, я змусила себе не думати про нього і взяла до рук гарячу керамічну чашку з якимось трав'яним чаєм Агнес, що пах медом і полем, чи лісом. Після кількох ковтків ароматна рідина дійсно зігріла і трохи заспокоїла мене. 

– А де Віктор подівся? – спитала я Агнеси.

– Ох, Віктор! Я ж їм теж чай обіцяла! – сплеснула руками Агнеса та кинулась розливати чай в дві чашки на столі. 

Їм? Кому це їм? – хотіла я спитати, та Агнес як вітром змело з кухні. Що ж, посиджу на самоті, потім спитаю. 

Та і це мені не вдалося. До кухні, штовхнувши двері, по-діловому зайшла Юля. От тільки її мені бракувало! 

– Ну знаєш! – почала вона без передмов, – Твої малі шкідники мені штани зіпсували! 

– Співчуваю! – холодно відповіла я, п’ючи далі чай. Заспокійливе мені зараз точно не завадить. 

– А платити за хімчистку хто буде? – вирішила добити мене колишня подруга. 

– Можеш вирахувати зі своєї оплати за з’йом кімнати у мене! – відповіла за мене моя темна сторона, про наявність якої я до сьогодні й не підозрювала. 

– Що?? За з’йом? Оце така ти подруга? 

– Думаю вже ні. 

– Що? – Юля втупилась в мене своїми щедро нафарбованими очицями так, наче теж вперше побачила. Ну а що? Як там кажуть: у жінки розгін від феї до відьми – секунда? Ну от, так воно й вийшло. А я собі далі пила чай, насолоджуючись ароматом і заспокійливим  ефектом. 

– Оце ти даєш! Я б ніколи не подумала, що ти так можеш… – емоційно-драматично почала, та швидко змовкла Юля, бачучи, що мене цим не пройняти. Боже, треба спитати в Агнес рецепт і складові цього чаю! 

– Думаю, вже не подруга! – тихо, але досить чітко відповіла я. 

– Капец! Тепер ясно, в кого малі такі! 

– А от малих не чіпай! – недобре глянула я на неї. 

– Ага, вони янголята! Тільки шість нянь чогось не втримались!

– П’ять нянь. По-перше. А по-друге: перша няня таємно брала речі сестри, поки її не було. Ерік і Еріка підклали їй в шафу капкан. На щастя іграшковий, але він теж боляче б'ється. Друга – ображала їх, думаючи, що дітям ніхто не повірить. На неї впала полиця. Третя…

– Досить! Хвора сімейка! Мене це не дивує! Завтра ж вранці поїду! 

– А чому так довго чекати? 

– Бо мені нема куди! Квартира тільки зранку звільниться! – змінила свій бойовий настрій на жалібний Юля. 

– О, як шкода! Тоді гарно дивись по сторонах. І в тарілку! – не стримала зловтішної усмішки я. 

– А ну вас! – махнула рукою Юля та, нарешті, звільнила кухню від своїх флюїдів праведної образи та незадоволення. 

А я вирішила подихати трохи свіжим повітрям, не чекаючи Агнес, долила собі чаю і пішла в альтанку. 

Тут осінні барви поволі розквітали в моїх очах, а настрій теж оживав. 

“Ну подумаєш, що вперше так обпеклась, чи що? – говорила сама собі, милуючись різнобарвним листям та кількома нахабними синичками на огорожі. – Тепер будеш уважнішою!” – закріпила урок гірким, та потрібним, висновком. 

Тільки синички чогось злякано спурхнули і зникли, а мене обвили чиїсь руки. Чай Агнеси не дав злякатися, а різко викрутившись та обернувшись, я обличчям до обличчя опинилась з… Владом!

– Привіт, Ма! – усміхнувся він, змахнувши пасмо волосся в мене з лоба, – Де пропадала? – додав, і на душі враз потепліло…