18. Може, борщику?

Доки малі обідали, я пішла шукати Юлю. Не скажу, що для того, щоб попередити. Але… хотілося б прояснити для себе межі її нахабства і не тільки. Власне, завтра наша домовленість завершується і вона б мала просто поїхати. Однак, я не люблю невизначеності, краще все в обличчя і відразу. 

Подругу, тобто колишню подругу, я знайшла на подвір'ї в альтанці.

– Марі! – картинно-награно зраділа вона мені. – Ти як, вже відмилась? 

– Відмилась! А до тебе в мене є кілька питань. 

– О, ну давай! – вдала уважність Юля. 

– Мені цікаво, чому я тобі заздрю? – вирішила я не тягнути кота за хвоста. 

– Заздриш? Про що це ти? 

– Ти ж знаєш. Про твою розмову. 

– Це тобі малі шпигуни сказали? 

– Ні, по камері випадково побачила. – а те, що камери тут не працюють боз-на скільки, Юлі знати не обов'язково. 

– Випадково? 

– Ага, випадково. Шукала, куди я поділа свою сумочку, от і побачила. 

– Ну… то я взагалі й не про тебе говорила…

– Про якусь іншу Марі, що гостинно запросила тебе пожити? 

– Гаразд! Я про чоловічі увагу говорила! – очі Юлі зблиснули недобрими вогниками. – Ти ж сама не раз це казала!

– Щось не пригадаю, коли це я через чоловічу увагу тривожилась… 

– Казала-казала. А тут ще й підтвердила. Ну що поробиш, що Влад вибрав мене, а не тебе. Так буває, не розчаровуйся, ти ще знайдеш…

– Стоп-стоп. Влад вибрав тебе? Про що взагалі мова? 

– Ну ти ж знаєш, подружко! Ти – симпатична, але форми, м'яко кажучи, так собі. Може попроси в сестри, та зроби собі, чи що. Їй то нічого не вартуватиме, а в тебе, може й особисте життя налагодиться. 

– Що ти мелеш, Юль? Які форми, яке життя? – не втримала я цього фарсу. – Ти не забула, де і чому знаходишся? 

– А ти мені вже цим вирішила докоряти? 

– Скоріш нагадати, що є якісь правила і повага…

– Це взагалі не твій будинок! – Таак, здається, наша розмова стала заходити в глухий кут. Що сталося з Юлею, з якою я дружила? І хто ця людина в її тілі? Невже це Влад так на неї вплинув? 

– Я й не говорила, що мій. Гаразд, я бачу, що говорити з тобою не має жодного сенсу. Сподіваюсь, ти виконаєш домовленість і завтра я викличу та навіть оплачу тобі таксі.

– Яка ти щедра! – прилетіло мені вже в спину. – Думаєш, виженеш мене і це якось зрівняє рахунки? Хлопчик зі мною залишиться і поза цим домом! 

Я вирішила проігнорувати останні слова. Хай дурить себе далі… Хоча, про те що вони мене зачепили, можна й не казати...

***

Обід абсолютно не викликав апетиту, хоч зазвичай страви Агнес змушували облизуватись від самої про них думки. Влада десь не було, малі доїдали сирний десерт і загадково переглядались. А коли в кімнату заявилась Юля, та, мов би нічого й не було, всілась за стіл, до своєї порції, їсти мені перехотілось і зовсім, хоч борщ пах так, що й мертвого ароматом звабив вже. 

А моя колишня подруга вмостилась і з задоволенням взяла ложку до рук. І в цей момент… її борщ в тарілці заворушився. Якби я не бачила цього своїми очима і у відображенні шокованого погляду Юлі – не повірила б, або вже шукала телефон гарного психіатра. 

Однак, ми обидві це бачили. 

Спочатку рубінова рідина і шматочки мяса створили якийсь дивний водоворот в глибокій тарілці. Потім, справжню бурю, яка на морі й корабля б потопила.

– Аааа… – якось невпевнено скрикнула Юля. Та встати не встигла. 

Мить – і з борщу вискочило щось розміром з малу мишу, тільки ядучо-салатове. З вібруванням та гарчанням воно, з рештками овочів і молодого кропу гепнуло просто на ноги Юлі, що кольором обличчя стала схожа спочатку на той борщ, а потім на білосніжну кераміку тарілку. 

– ААААААА! – заверещала вона, намагаючись скинути щось вібруюче-борщуюче з ніг. Тільки коли їй це вдалося, “воно” ляпнулось на підлогу зі специфічним звуком і почало повзати вже там, розбризкуючи краплини коронної страви Агнес під Юліні верески. На світлих штанях Юлі залишилась негарна червона пляма. Варто сказати, що борщ Агнес готує по якомусь таємному рецепту, і крім смаку й аромату він зачаровує ще й дивовижно-насиченим відтінком. 

Тільки коли Юля, крім криків, ще й смачно матюкаючись, вибігла з кухні, я помітила обличчя малих. До цієї миті я думала, що діти не вміють беззвучно сміятись, та сміх наче заповз в тіла малих шкідників, і просто розривав їх з середини. Аж маленький пультик в руках Еріка тремтів. 

Стоп, пультик?
– Ану дай! – рявкнула я і малий віддав свій “детонатор”, що завдання своє виконав навідмінноі вже, в принципі, і не потрібен йому був.  

Тільки натиснувши трохи тремтячим пальцем “стоп” на ньому, я змогла розгледіти, якогось плазуноподібного іграшкового робота, що застиг на підлозі, неприродно відкинувши в сторону руко-щупальце з квасолиноюв ньому. 

– Таак! – видихнула я. – Що це щойно було? – зиркнула на малих.