17. "Заба"

Марі

Я пішла за Владом, що залишав за собою зелені краплинки-сліди на паркеті з чітким бажанням, ні не спитати, а якось побачити, прочитати, зрозуміти врешті-решт, чи навмисно мене дратувала Юля та засіла цвяшком в голові його фраза по телефону, чи це моя параноя. 

Та натомість…

Все пішло, м'яко кажучи не за планом. Я зрозуміла це, як тільки його руки доторкнулись до мене… 

І от після всього ми стояли вдвох під струменями води, а я чомусь ховала очі, хоч це й не дуже вдавалось, бо коли опускала очі, то червоніла ще більше. 

І коли ми змили з себе рештки зеленого сиропу, та розряди пристрасті, що досі маленькими кульовими блискавками блукали по тілу, то обоє застигли одне навпроти одного.

Без одягу. 

Без перепон. 

Без жодних кордонів. 

І не ця несподівана близькість їх зруйнувала. Здається, це сталося набагато раніше, ще коли низьким, трохи хрипкуватим голосом Влад запитав: “Ти жива?”. І те, що щойно сталося – було лише питанням часу. 

– Ти дуже гарна! – приємний тембр розрізав тишу, яка запанувала, щойно вода перестала текти на нас і на плитку. 

Я не відповіла. Мяко торкнулась його злегка неголеної щоки, провела по ній, насолоджуючись легкими поколюванням шкіри. 

Влад у відповідь ніжно поцілував мій лоб. 

– Треба до малих іти, доки ще чогось не наробили. – згадала я. Власне, я знала, що з ними має бути Юля, однак розуміла, що кожна хвилина разом затягує все сильніше у вир, що утворювався між нами, щойно ми опинялись поряд. 

– Треба. Але в нас немає чистого одягу. 

– Мій майже чистий, а тобі я принесу щось. 

– Було б круто! Допомогти тобі одягтись? 

– Точно ні! 

– Чому? 

– Бо затримаємось тут надовше. – усміхнулась я. 

– Розумно! Ну тоді давай сама. А я полюбуюсь. – Влад дотягнувся до рушника і обгорнув його навколо стегон. 

– На здоров'я! А сам чого ховаєшся? Я б теж полюбувалась. 

– Процес одягання викличе реакцію… 

– Я думала, її тільки роздягання викликає. 

– Обидва варіанти! Ну ж, вдягайся! – картинно нахмурив брови та подав мені блузку з зеленими плямочками Влад.

Я вийшла, залишаючи в душі не лише його, а я часточку свого серця. Без пафосу чи зайвого романтизму в душі поселилось відчуття, наче мені не вистачає його просто фізично. Хоч мало бути, навпаки та, принаймні, хоч трішки соромно за нашу з ним спонтанність і несподівані пориви, яким ми дозволили затьмарити розум.

***

Шафа з речами гостинно пропонувала мені ділові офісні костюми. Ох і нудний стиль був у колишнього чоловіка Марини! Та й в теперішнього теж. Нарешті вибравши найбільш нейтральні штани та чорну футболку, я пішла до Влада. 

Віддаючи, намагалась не дивитись на нього, щоб не “загорітись” знову. Не вийшло. Жар по всьому тілу був сильніший, ніж від лихоманки, а небезпечні стріли насолоди від солодких спогадів пронизували все тіло. 

Тому, нічого іншого, як віддати йому речі і втекти звідти не лишалось. 

***

Малих я знайшла у своїй кімнаті. Вони, мов миші, злякано тулились в кутку ліжка, вдаючи, що розглядають малюнки в книжці, яку тримали догори дригом. 

Без Юлі, яка мала б наглядати за ними. Моє невдоволення подругою, мабуть, надто виразно відобразилось на обличчі, бо малі ще більше затислись у куток. 

– Еей, миші, що таке? – усміхнулась я їм, щоб показати, що не злюсь за зелений сироп. 

– Вибач нас, Ма! – малі враз кинулись до мене, обіймаючи малими ручками так, що аж кісточки затріщали. – Ми не хотіли сцоб воно на тебе! – запричитала Еріка. 

– Тааакк, коти малі, ану тепер скажіть, на кого хотіли?

– На Люлю! – зізналась Еріка, хоч Ерік і намагався закрити їй рот своєю долонькою. 

– Ви молодці, що вибачились. І що зізнались. Мені приємно, що сюрприз був не для мене. Однак і на Юлю теж не треба було… – і як тут приховати зловісну посмішку, яка просто телетекстом на моєму обличчі пише “Ні, таки треба!”? 

– Тлеба! 

– І чому тлеба? – присіла я, щоб були з малюками на одному рівні. – Вона вас образила?

– Нас – ні! – вступив в розмову, як завжди, надто серйозний Ерік. 

– А кого ж? 

– Тебе! – ошелешили мене малі. 

– Мене?? – перепитала про всяк випадок.

– Вона говорила по телефону, і сказала, що ти від заздрощів стала зелена, як жаба! – Ерік сердито тупнув ногою.

– А ти – не заба, ти холоса! – додала Еріка. 

– Таак… І ви що, вирішили зробити зеленою її? 

– А хай знає!! – видали вже в один голос. 

– Слухайте, мені приємно,що ви за мене горою, однак не треба так більше робити, добре?