14. Цукелки і тарілки

Марі

Після слів Влада і його поцілунку я відчула, що мої ноги мене просто від нього не хочуть нести. І тільки думки про безпеку малят змушували "на автоматі" підніматись східцями. На другому прольоті Капітан-Аполлон знову відстав. Цього разу біля якогось старовинного панно з настільки майстерним зображенням лугу і річки, що здавалось, трава на ньому ворушиться в такт вітру, а річка наче от-от виплеснеться з берегів. То Влад поціновувач краси й живопису? Боже, він дійсно хлопець з іншого сторіччя! 

Тихенько привідкривши двері, я зайшла в кімнату малих. На щастя, вони солодко спали у своїх ліжечках, як завжди, повернувшись обличчями один до одного. Не чекаючи Юлю чи Влада, я примостилась на край великої канапи в кутку та потягла на себе широкий теплий плед. 

Канапа піді мною і двері у спальню заворушились одночасно. Тільки з дверей зайшов Влад, а з-під покривала, на яке я сіла, щось сердито чи то зашипіло, чи то завібрувало. Я не з лякливих, та найбільше боюсь невідомості і комах. А зараз “це” – нагадало мені обох відразу. Підскочивши мов пружина, я миттю опинилась біля Влада, прикриваючи рот рукою, щоб не заверещати та не розбудити близнят. 

Влад миттєво напружився, та без долі насмішки чи жарту обережно відсторонив мене і підійшов до підозрілої канапи. Здається, минуло всього кілька секунд, як в його руках опинилась причина мого переляку – маленька плюшева іграшка-муха малих. 

– Фууух! – тільки й змогла видихнути я. 

– Все добре, Марі. Це просто іграшка! – заспокоїв мене Влад, та швидко перевірив канапу на наявність інших сюрпризів. – Тут чисто, можеш лягати. 

– А… ти? – запитала і враз почервоніла, сподіваючись, що Влад не подумає, що я пропоную йому місце поряд.  

– Піду в гостьову. Мені Агнеса вже показала, перш ніж поїхати. 

– Ок. Тоді до ранку? 

– До ранку, Ма! – Влад нахилився і м’яко торкнувся губами мого лоба. – Солодких снів! – додав. 

Ага, солодких! Аромат його парфуму досі літав по кімнаті, змушуючи мене пригадувати яскраві картинки нашого знайомства. В деталях. В усіх деталях. І чомусь я не жалкувала про жоден зі своїх кроків чи вчинків. Ну, хіба в басейн падати було не варто, але хто ж мене тоді питав? 

***

Ранок зустрів мене шарудіням на ліжку у малих та яскравими сонячними променями просто на обличчі. Спросоння я не відразу зібралась з думками, та навіть, який сьогодні день не згадала. Марина, здається, казала щось про три дні? Тож вона скоро повернеться? А Влад і взагалі може вранці поїхати! А ще Юля! Сподіваюсь, вона після басейну пішла спати в свою гостьову та більше не спустошувала бар сестри. 

Ці думки збадьорили не гірше кави. 

– Прокинулись, малі шибеники? – усміхнулась до малюків, що сонно протирали очі. – Зараз будемо снідати! 

– А цукелки будуть? – Еріка, як завжди поважно примостилась на ліжку. Марина дуже суворо відносилась до солодощів, і дозувала їх ледь не з вагами. А я не прихильник порушувати сімейні закони сестри, одна завжди вважала, що одна-дві цукерочки після обіду погоди не зроблять. 

– Якщо зметете все з тарілок – будуть! 

– Ура! – Ерік швидко потягнувся за одягом. Не зважаючи на те, що малята отримували не так вже й багато уваги Марини, вони були на диво самостійними. І тому, вже за кілька хвилин ми спутились на перший поверх. У вітальні витав аромат свіжої випічки та ще чогось апетитного. 

– О, вже прокинулись! – картинно сплеснула руками Агнеса, і заметушилась біля плити з новими дверцятами. Цікаво, це вже Влад так швидко справився? А на вимитому до блиску вікні біліли нові, дещо сучасніші за своїх попередників, фіранки. 

– Ось, зараз я! У нас пюре і індичка з салатом! – приказувала Агнеса, розсипаючи їжу по двох тарілочках зі “Щенячим патрулем”. 

А за вікном блиснула металом автівка. Від думки, що Влад зараз просто поїде, боляче кольнуло серце. 

– Агнес, я на хвилинку! Приглянеш за малечею? – благально глянула на жінку, і, отримавши у відповідь її повний розуміння погляд, побігла на вулицю. 

Але… вийти з будинку не встигла. Традиційно вже мене зупинив вереск Агнеси. Та що ж це?!

Швидко повернувшись на кухню, я побачила картинку: Еріка акурано і досить ретельно зсипала ложкою з тарілки недоїдене пюре просто на стіл. 

– Що це ти робиш? – злякано округлила очі я. 

– Змітаю все с талілки! Сцо, не бачиш? – відповіла мені мала тоном, яким щось пояснюють нерозумній та неосвідченій дитині дорослі. 

– Нн-навіщо? – заікаючись спитала я. 

– Сцоб ти мені цукелки дала! Ти з сама сказала! – ще більш менторським тоном відповіла Еріка. 

– О боже! Це ж в переносному сенсі! 

– Сцо, пеленосити кудись тлеба? 

– О, ні, люба! – розчулено присіла я поряд. – Я погано тобі пояснила, “змести з тарілки” – означає все з’їсти. 

– Зїсти? – Еріка подивилась на мене з такою сумішшю недовіри і подиву, що мені стало не по собі. 

– А я казав! – підійняв вгору вказівний палець Ерік.